Немовби це все несерйозно, бо ще ж молоді,
та тільки вночі, коли й дим утікає з кімнати,
все нижче і нижче ти сходиш у пам’ять, немов на Поділ,
хоча – з іншого боку: ну що там тобі пам’ятати?
Чи ти замерзав, а чи з голоду пухнув, чи так
тебе доля крутила, що ледь доживав до полудня –
скажи мені: що? – і чому ти стоїш, як приблуда,
руками розводиш, смієшся багато й не в такт?
Такий ти веселий, такий безтурботний, такий
іронічний, бундючний, дотепний, практичний,
але друзі ідуть – і в ту ж мить, мов під камінь плотичка,
запливаєш у час, що так тисне на тебе, тяжкий.
Ти зарано лякаєшся слів, аж язик твій пошерх:
пустослів’ям, кокетством не вигоїш. Тільки словами
там, у самотині, де повільно вростаєш у камінь
і запитуєш в нього, а він пам’ятає про все.
(Іван Малкович. Білий камінь. К. 1984)
Передмова до цієї книжечки Дмитра Павлички, цілком у дусі вічного флюгерства: “Він починає глибоко й правдиво з того, чим жили його діди й батьки, сусіди, березівські хлібороби та вівчарі. Це начало неодмінно вестиме його до пізнання й таких великих 
“односільчан” поета, якими були Ярослав Галан та Іван Франко”.
Поставити крапку в передмові поєднанням непоєднаного, – це так характерно для Дмитра світ Васильовича.
Сама книжечка на диво гарна, навіть вірші про “війну”, про ІІ Світову чи афганську, такі узагальнено-болісні, що вириваються поза часові рамці.
Тут ще мало тієї “буколіки”, яка характерна буде для зрілого Малковича. Хіба що близькими до “буколічних” є два вірші про “баранчика”. Хоча головна тема цієї книжечки – тема ЧАСУ. Власне, екзистенційні обриси є ключовими у цій збірочці.
Все-таки перші збірки є найцікавішими у творчій біографії талановитих поетів. А Малкович, безперечно, один із найталановитіших і найоригінальніших поетів-вісімдесятників. Однак, між поезією і реальністю завжди є прірва, яка й ділить поета і його життя на два кольори: біле і чорне. І кожен з поетів більше віддає “кесарю”, аніж Богові.
Малкович тут не виняток. І навіть присвята збірки найріднішим, нічого не змінює. На жаль…
Євген Баран
