«В нас сьогодні тільки три вида розливного», – каже мені продавчиня, і моя колишня однокласниця Люда. «Тільки три — це немало, – кажу. — В кінці восьмидесятих минулого століття вид пива був тільки один. І то його не було…» Їздив на веліку по пиво в Придніпровське, за 15 кілометрів. На гору, потім через поля.
Приїжджаєш, а на магазині написано: буду через 10 хвилин. Сидиш під магазіном два часа, 
ждеш, коли ті 10 хвилин минуть. Бо в продавчині своє розуміння часу.
А вона приїжджає, і ще не відчинивши магазин, каже: «Пива нема»…
І це дуже погана новость… Чорна новость, можна сказать…
— Як нема? — кажу я продавчині.
— Та як нема, як нема, — каже продавчиня, — нема та й нема.
— І вам не стидно, — питаю я в неї, — що у вас пива нема?
— Ні, не стидно, — каже. — Хай Горбачову стидно буде! Та й менше сцятимеш…
Люди тоді жили нетолерантно, і без емпатії.
Їдеш веліком назад, впорожні. А назустріч тобі хтось теж на веліку їде, питає: є пиво в Придніпровському?
— Є, кажу! Їдьте!
Хай людина буде рада і сповнена сподівань, бодай на якісь півгодини…
Віталій Чепинога
