Ще донедавна редактор чернігівської обласної газети «Деснянська правда», автор оригінальної белетристики «Хуго і Фігу» та «Навздогін Євро-2012. Хроніка від Макса і Гриціяна» Леонід Ісаченко народився в селі Стольному на Чернігівщині. У цьому мальовничому і заможному колись селі почався його шлях у журналістику.
Трапилося те настільки давно (хоча проминув лишень золотий полудень), що в той житейський проміжок уже встигли вміститися тисячі доріг, облич, тонни снігу і дощу, маса усіляких подій… І понад три десятиліття копіткої журналістської праці, робота в кількох періодичних виданнях: від «районок» до «Урядового кур’єра».
Власний стиль, почерк, ракурс – у художніх оповідках, у репортажах і аналітичних статтях. У слові – він (як, по-моєму, і в житті) нестандартний, харизматичний і такий собі нелакований та розхристаний – яким і має бути справжній журналіст.
Дві любові
Школяра Леоніда Ісаченка полонили дві любові – футбол і книжки. Обидві назавше залишилися в душі, обом зберіг вірність. Як футболіст спершу натхненно грав за школу, місцевий колгосп, Московський протиповітряний військовий округ, де служив.
Міг стати професійним спортсменом, але переважила журналістика. Пристрастю до футбольних поєдинків, непідробним вболіванням за український футбол пронизане кожне слово роздумів-вражень «Навздогін Євро-2012…». Настільки щирим, що навіть я, далека від такого запального, переважно чоловічого, виду спорту, читала книгу з великим інтересом.
Любов до літератури прищепив стольненський сільський учитель, незмінний редактор колгоспної багатотиражки Юхим Лисиця.
«Моя мати не вміла мудрими думками і словами аналізувати всього, що було з нею і часом, у якому жила, не завжди вміла перебороти свої внутрішні, передані у спадок, страхи… Єдине, про що мріяла – аби до її дітей Небо було милостивим… Межею мрій колгоспного жіноцтва було — щоб діти вирвалися до міста. Щоб зажили «по-людськи» – читаю в проникливо-болючій оповідці «Тільки не треба про Лондон».
Мрія матері збулася: син обрав професію не сільську. Тричі вступав на факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка, вперто чіпляючись за омріяне.
– Не добирав балів при вступі. Відтак ішов працював то вантажником на харчо-смаковій фабриці, то коректором «в газетьонці», потім — служив у армії, і постійно шось писав. Час, фізична робота, дівчата, футбол припорошували пилом знання, з якими треба було вступати до університету – жартує. – Але поза тим журналістика – надто спокуслива й приваблива «жінка».
На рівні «Мадам Боварі»
– Видавати «мертві» книжки – річ марудна, марнославна і нікчемна, навіть коли руки самі тягнуться до пера. Писати треба або «Мадам Боварі», або не мучити себе й читача примітивами. Краще вже залишатись із власними дорожніми нотатками для популярних і не дуже газет, – принципова позиція Леоніда Ісаченка.
Мої колишні студенти з факультету міжнародної інформації зачитали його «Хуго і Фігу» безповоротно… Розумію їх, бо то незвичайні новели й коротенькі оповідки, об’єднані інтригуючою назвою. Хоча інтрига проста: чудовий імпортний парфум «Хуго» стає вирішальним фактором для Катерини – героїні новели. Автограф улюбленого футболіста Луїша Фігу для її чоловіка важливіший, аніж почуття і тривоги дружини. І жінка несподівано для себе самої зраджує…
«У кожного своє свято. І тільки від нас залежить, яким воно є – скороминущим чи тим, що назавжди залишається з нами» – рядки із згаданої вже «Хроніки від Макса і Гриціяна».
Леонід Ісаченко щоденно виливає свою душу на газетний папір і не кається у виборі фаху. Винна, мабуть, «Колгоспна правда» (нинішнє «Наше слово», райгазета в Сіверському краї), де скуштував на першопочатках справжнього журналістського хліба.
– Чи не всім зобов’язаний Миколі Севєринову, фронтовому льотчику, золотому чоловікові й редактору від Бога у райгазеті «Колгоспна правда» міста Мена, талановитим газетярам того часу — Михайлові Воронецькому, Миколі Нестеренку, Володимиру Михайленку, Наталії Марченко, водію Миколі Кудінову, фотокору Василеві Рибалку, Олексію Гриценку, з-поміж яких дехто вже покійний, які «вчили жити», гартувати характер і пестити слово…
«Згадайте їх неодмінно. Хай і люди їх згадають, хто знав, – просить насамкінець Леонід Ісаченко, з яким ми поспіхом поспілкувалися у чернігівській книгозбірні «Інтермецо» після презентації його «Хуго і Фіго».
Ольга Чернякова
