Культура

Дві зустрічі із Вінграновським

Між цими стрічами — майже два десятиліття геть спресованого часу. Мої хлопці виростали під бадьору пісеньку, нехитра мелодія до якої підібралася сама, а вірш вичитав у цій-таки збірці:

Почапали каченята
та по чаполоті,
каченята-чапенята:
сухо нам у роті.

Від себе додав «геть оригінальний» приспів:
«Кря! Кря-кря!
Сухо нам у роті».

Вийшло потішно, навіть весело.

Студентами кілька разів поривалися з Колядою до Вінграновського, але все якось не випадало. Було навіть, що якогось Новоріччя пішли до нього, а втрапили до геть іншого поета, здається, ПРАВОВІРНОГО іудея, бо стрічав він нашу ряджену і галасливу ватагу з таким жахом в очах, що ми розгубилися.

— Вибачте, тут мешкає Микола Вінграновський?
— Ой, дєточкі, так ви к нєму? Так он здєсь нє жівьот, он пєрєєхал!
Одне слово, порозумілися.

Аж ось 15 листопада 1988 року у моїй конторі, Держхарчопромі, читаю об’яву: «Завтра в актовому залі — зустріч з письменниками».

В цій поважній установі, де недовго довелося попрацювати начальником канцелярії, після вигнання з центрального апарату Держагропрому УРСР «за нібито участь у Русі» (хоча членом Руху ніколи не був, але для тодішнього керманича цього урядового монстра Олександра Ткаченка всі, хто принципово спілкувалися українською, були націоналістами і «руховцамі»).

Так от, у Держхарчопромі, очолюваному світлої пам’яті Миколою Кулінічем, тоді активно відроджувався патріотичний дух: була група ініціаторів створення осередку Товариства української мови, працівники жваво цікавилися «напівлегальною» українською пресою, новинками української літератури, вчорашнім «самвидавом»…

… На цю зустріч тоді прийшли Павло Загребельний, Микола Жулинський і Микола Вінграновський. І, як на мене, були вражені жвавим інтересом та активністю переповненої зали.

Отоді й отримав я цього автографа — на завбачливо принесеній книжці.

***
А вдруге зустріч відбулася в Національній філармонії, на церемонії вручення Миколі Вінграновському премії імені Вернадського, яку Фонд «Україна ХХІ століття» заснував для вшанування найвидатніших людей країни.

Після церемонії вручення та прийому взявся його провести до автівки. На вулиці, попри календарну весну, сіяла колюча поземка, зима з останніх сил тримала рубежі. Автівки не було, ми притулилися спинами до стіни і Микола Степанович зі смаком захоплення розповідав, як завтра поїде у дніпровську заплаву дивитися переліт вальдшнепів.

— Ви не уявляєте, Валерію, як це потужно! — гуркотів своїм басом і важко дихав: у грудях щось надсадно грало і свистіло.

Було зимно, я у піджачку, і він постійно спроваджував мене вернутися в приміщення. Але я стоїчно боров дрижаки, мені страх не хотілося йти. А машини все не було.

І раптом Вінграновський почав згадувати епізоди зйомок фільму «Повість полум’яних літ». Як знімальна група голодувала. І як він в однострої свого Орлюка, обвішаний «кіношними» нагородами, вирішив якось «побраконьєрствувати»: натягати рибки. І як посеред річки його із сіткою «застукала» рибінспекція. І один із інспекторів, побачивши «іконостас» на гімнастерці браконьєра, буквально втратив дар мови. І довго не йняв віри, що бачить не героя-фронтовика, а звичайнісінького актора.

Та коли нарешті повірили, причаливши до місця зйомок, були ще більше вражені.

«Відтоді ми кожного дня мали з їхніх рук свіжу рибку. А Сергій Бондарчук, пригадую, захоплено сказав: «Ну, ти, Миколо, справжній «хахол» — у вогні не вгориш і у воді не втонеш!».

… Під’їхав «Москвичок», ми потисли руки, Вінграновський, граючи диханням, поволі втиснувся в кабіну. Поземка закурилася за колесами, вкриваючи сліди.

«Я ТІЙ СЛЬОЗІ СКАЗАВ: НЕ ЙДИ.
Я ТІЙ СЬОЗІ СКАЗАВ: СИДИ.
СИДИ, НЕ ПЛАЧ, МОЯ СЛЬОЗА,
СИДИ, НЕ ПЛАЧ, ЯК Я СКАЗАВ».

«…ВСЕ БУДЕ ТАК, ЯК НАМ ВОНО ПРИСНИТЬСЯ,
ВСЕ БУДЕ ТАК, ЯК СКАЖЕ НАМ КІНЕЦЬ».

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.