«На розвиднянні надворі похолодніло і стало швидко замерзати. Дорога ставала струпуватою і шкарубкою, все щулилося, меншало і ніби вкривалося остами. Небо й те, щоб зігрітися, ворушило хмарами, згортало їх за пруг, де земля зіткнена з небосхилом, повагом піднімало свої блідо-рожеві повіки, мовби розплющувалось, щоб показати сонце»;
«Сам не відаю і не каже ніхто, чи є в мене талант писати книжки. Але іноді все тіло моє наливається чимсь таким могутнім і незрозумілим, що долає всі інші мої охоти й бажання і змушує впрягатися в слово.
І все вже я буцімто вмію і зумів би, але дуже мені не вистачає звичайних собі слів, щоб точно змалювати ними широку дядькову спину, за яку можна і двом сховатися, гачкуваті пружинисті 
пальці, всім доступні розум і серце, очі — аж димлять, коли сердяться, товсті, стверділі брижні на щоках і лобі, трохи витерту, але цілком пристойну шапку з бобрику — нею міряє сливи-угорки, і тому всі пасажири купують саме в нього, коли виносять їх під рублену крамницю, де спиняється райцентрівський автобус, — на виторг набирає потім собі «Паміру»…»
(Феодосій Роговий. Свято останнього млива. К. 1983)
Знаю, за чим моментами ностальгую, — за смачною розкішною українською прозою. У сучасних авторів її сливе не знайдеш, а якщо трапляються, то так, ніби випадково і з переляку, аби швидко втекти знову в журналістсько-інформаційний потік або ж соціологічно-актуальний квазіесей.
Феодосій Роговий (1925-1992) — справді з останніх великих Майстрів Слова.
Лікарняні будні схиляють до неспішності (як в останні роки любила повторювати моя теща: «Міхалич, я вже нікуди не спішу»). Раювання зі Словом — що може бути кращим для філолога?! Раюю. Насолоджуюся. Набуваюся. Вбираю в себе, як губка, прості слова і захоплююся умінням говорити про вічне з погляду тієї ж вічности…
Євген Баран
P.S.
Геніяльний письмак, геніяльний роман. Стиль. Радість буття. Та инші романи. Іван Бокий повів, як він працював у ґазеті, то не міг писати *уйні. Писав романи. Та й таке.
Якби любки, дереші, жадани та инші коханці юстиції уміли бути майстрами, як Роговий, Пашковський, Міняйло, Земляк, Микола Кравчук, Яків Стецюк, Володимир Бабляк, Микола Григорів, Андріяшик, Гжицький, Гошко, Станинець, Кезля, Іван Захарченко — ціни би їм не було. А так… макулатура одна.
Роман Кухарук
