«На розвиднянні надворі похолодніло і стало швидко замерзати. Дорога ставала струпуватою і шкарубкою, все щулилося, меншало і ніби вкривалося остами. Небо й те, щоб зігрітися, ворушило хмарами, згортало їх за пруг, де земля зіткнена з небосхилом, повагом піднімало свої блідо-рожеві повіки, мовби розплющувалось, щоб показати сонце»;
Поволі і геть буденно з навколишніх полів у місто вибрів місяць жнив. Кривий серп в його вузлуватій засмаглій руці передбачливо обмотаний ганчірками, щоб до пори приховати той хижий гострий полиск, щоб до часу не лякати розніжену за літо міську публіку страхітливим загнутим лезом, поплямованим дрібними цятками іржі та крові.
В 2010-му у мене загусла раптом кров. Ну, не на холодець (чи як земляки мої кажуть «захолуд» або навіть «захолид»), проте до мізків надходила з перебоями, що було не вельми приємно, їй-Богу… Відтоді мусив стабільно двічі на рік розріджувати крівцю двотижневими сеансами крапельниць. Плюс випив за час, що минув, приблизно 7 кубів чистої води — щонайменше по півтора літра на добу. Це не так просто, як може комусь здатися, бо залежність є залежність: що від пива чи тютюну, що від простої води.
Чудова сила інтернету — повертає навіть у безінтернетне дитинство… У групі «Історія с. Авдіївки» хтось виклав фото діда, якого я з дитинства пам’ятаю: це дід Петєчка. Так його звали. А насправді – Петро Чепурний. Це був такий колоритний дід із закрученими догори вусами. Цікаво: чим він їх намазував, що так стояли?
