1 грудня виповнюється десять років, як відійшов у небеса Євген Сверстюк. Цей текст був написаний п’ять років тому і опублікований у моїй книжці «На межі світла і пітьми» (2024). Отже, 1 грудня наш світ покинув Євген Сверстюк – політв’язень радянського режиму, український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ, один із чільних лідерів української національної еліти.
Один із кращих з-поміж нас, українців. Саме про Євгена Сверстюка і його братів по духу писав Василь Стус: «…жменька нас. // Малесенька шопта»… І саме ця жменька звитяжців врятували честь України в пітьмі поневолення, явивши достойний спротив нашому одвічному ворогові – російським окупантам.
Його авторитет був незаперечний. Його мудрий аналітичний розум, пристрасне серце відданого сина рідної землі і гостре перо публіциста – вражали. Його непереборна сила волі за найскладніших обставин життя – приклад для наслідування.
Нині, коли морок тривожної невідомості знову опускається над Україною, коли королі – насправді блазні, орієнтири – в тумані, а населення, так і не ставши народом, навпомацки рухається за сліпими й нечулими поводирями, і коли, кажучи словами пана Євгена, втрачено рівень культури, який зобов’язує до сповідування вершин, ми особливо болісно відчуваємо відсутність поруч з нами й попереду нас Євгена Сверстюка. Відсутність сильної особистості, мудрого старшого друга, чесного і принципового українця. Відсутність сили, яка може згуртувати націю для майбутніх перемог.
Проте боротьба триває. І кожен з нас більшою чи меншою мірою – учасник цієї боротьби. Боротьби за нашу свободу і право жити достойно у вільній країні. Боротьби за право бути вільним…
«Життя визначається питаннями, які ти поставив там, де звично було мовчати – ніби звертаючись до кожного з нас, писав Євген Сверстюк. – Кроками, які ти робив проти течії. Світлом, яке ти засвітив серед темряви і посеред нарікань на темряву»…
Михайло Сидоржевський
