Культура

Хай святиться твоя сваволя

Свято – Всесвітній день письменника — є свято, і це святе! Тому його треба святкувати! Впродовж усього свого творчого життя, а це майже все моє людське життя і всього 28 книжок поезії, прози й публіцистики, я намагалася розгадати таємницю того, що одні звуть просто талантом, другі — щасливим Божим даром, треті — графоманством, себто пристрастю хворобливою до писання, інші – блудословієм, марною тратою паперу і часу…

Але усі визнають, що у всіх випадках, навіть клінічних, від цього щастя-напастя… немає ліків і спасіння… І часом це звучить страшнувато…

Звісно ж, усі свої «висліди», роздуми, емоції, пошуки відповіді на те, чому, як виявилося, немає відповіді, я «фіксувала», звісно, у віршах різних років… Це про поезію…

Що ж до прози моєї, новел і романів, то самій дивно, і в нормальному звичайному стані боюся навіть згадувати, як то відбувалося-писалося… Дай Боже, щоб у колег «по перу» цей процес був суцільним святом, а не якимись там середньовічними муками творчості!

Отож:

ПОЕЗІЇ ПРО ПОЕЗІЮ

Для когось – візитка з вензелем,
Для когось – каторга, а для іншого – доля.
А для мене ТИ – дике поле,
ПОЕЗІЄ!
Як мені вільно в тобі, мій раю!
Хочу – орю, хочу – сію насущний,
А ні – відпущу вороного в пущу
і – на сопілочці граю!

Хай святиться твоя сваволя
В кожнім слові моїм і кроці!
Озирнусь – потемніє ув оці:
Ворогів — на пів поля!
На півнеба, як туча з градом…
Каркне ворон, заухкають сови,
а у мене війська – лиш совість,
а у мене зброї – лиш правда!

Відгримить, відболить до краю,
Рани пилом твоїм притрушу – і
Хочу сію собі насущний…
А ні – на сопілочці граю…

***
Це словосІяння і словоcіЯння –
і Боже, і вбоге,
І вічне, і віще –
для кого, крім тебе, потрібне?
для чого, й навіщо?!
То радість твоя осіянна
І мука пречорна…
О воленько пісні примарна….
О доленьки жорна!!!

***
Зелена падалиця слів,
дрібна й помпезна:
до яблучечка облетів
Наш сад старезний.
Стоїть — аж кров’ю почорнів,
кістьми холоне –
в зеленій падалиці слів
і по саму крону.
І просить Господа крізь рев:
«Пошли нам СЛОВО!»
І каже Бог: «Нема дерев.
Одні лиш дрова»…

***
В дні радості благословлю печаль,
Що о порі веселого застілля
Постане проти серця, наче ДОЛЯ,
І схилить долу лінію плеча
Ще мить тому обтічну, мов крило,
І мов крило, нестримано летючу,
І я збагну, чому мене так мучить
ПОЕЗІЇ високе ремесло?!

Чом не вино вишневе, а вину
Я гірко п’ю і душу обпікаю –
я СУД найвищий відчаю спізнаю
І тричі у безсиллі проклену
Усі таланти й талани свої,
І марнослів’я марнославну гордість
За ті слова, що заніміли в горлі,
Немов морозом вбиті солов’ї.

Бо – пізно їм! Бо за вікном – зима…
Бо за столи не всі сьогодні сіли.
І тих нема…. Вже тих давно нема,
До кого б вони тихо гомоніли….
Для кого я їх чесно берегла,
Кому я їх так підло не сказала….
Тепер безмірна марність ремесла
Мене печаллю вищою карала….

І тричі впала в руки голова –
Та засвітилось горло срібним звуком
До тих, хто ще любив мене і слухав,
Кому потрібні ще мої СЛОВА.

Галина Тарасюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.