Ще до вчора я зумисне не дивилась українське кіно. Як, практично, перестала в останні роки читати книжки, що продукує Укрсучліт…
Бо розчарування від халтури кожного разу неймовірно болюче. Бо я дуже люблю справжню українську літературу (Вінграновського, Григора Тютюнника, Гуцала, Близнеця, Дімарова, Міняйла).
Бо дуже люблю справжнє українське кіно — «Тіні…», «Білого птаха…», «Пропалу грамоту», «Захара Беркута» (того, справжнього, Леоніда Осики), «Вавилон XX»…
А тут раптом, ніби щось найшло на мене і я зважилась, і вирішила піти на фільм «Мої думки тихі».
Я собі подумала: якшо шо — тихо собі встану і вийду, і мовчатиму, як риба, бо ж у нас не люблять, коли ти об’єктивно оцінюватимеш нову книгу чи фільм, а відразу та без апеляцій запишуть в україноненависники…
Тому – дякую вам, шановний режисере, шановні актори, що я не просто досиділа до титрів, а й переконалася в тому, що в України таки є шанс виповзти із задвірків світових культурних процесів. Дякую за надію.
І ось ще що – в обідню пору зала була переповненою! Цей фільм достойний аншлагів.
Галя Плачинда
