Культура

Наркотична дія письменства…

Відповісти на запитання молодої журналістки згодився лише тому, що вони виявилися несподівано мудрими, незаяложеними, навіть дещо інтимними, як і саме письмо.

– Що спонукає людину творити?
— Людина хоче обдурити смерть і придумує тисячі способів залишити по собі пам’ять, бодай ілюзорну. Але тільки завдяки цій вселюдській енергії самообману і самовтішання намножувалася культура. Так із слабкості, зі страху перед смертністю постає велика і страшна сила. Сила мистецтва. Один митець сказав, що мистецтво, як самозабутня праця, має для людини наркотичну дію. Творчість відмолоджує, це щасливий стан, як у першім коханні. Це здатність захоплюватись і вміння передати своє захоплення іншим.

– Як зароджується новий твір?
– Це стається враз – як зблиск, як вибух. І ця ідея-зеренце починає в тобі кільчитися. Спочатку шукаєш місце, де житиме твій герой. Уявно обживаєш той простір, пізнаєш дух місця, щоб самому «оселитися» там. Тоді треба вловити тональність майбутньої оповіді, ритміку письма, «аромат», що точитиметься з-поміж рядків. Далі клопоти з героєм: стрій його думок, мотивація вчинків, манера говорити, риси, деталі, що підкреслюють його особливість. І вже наостанок треба виснувати оповідь, історію, на яку належить нанизати всі ці речі. І щоби ця історія була цікава. Адже світ ненаситно потребує історій. Бо історії – це не втеча від дійсності, а засіб пересування, що допомагає розібратися з хаосом життя.

– Що, крім знань і естетичного задоволення, повинна давати книга?
– Книга – більше, ніж книжка. Книга – медіум, який пов’язує матеріальний і духовний світи. Розгортаючи книгу, ми вдивляємося в друге життя, як у глибинну сферу дзеркал, шукаючи свого героя, відповіді на власні думки, примірюючи чужу долю до особистої, жалкуючи, сумніваючись, сумуючи, сміючись і плачучи, співчуваючи і переживаючи. Лев Толстой називав це «зараженням почуттями». Книга – це свого роду «душеприказчик», відданий хранитель духовних цінностей усіх часів і народів.

– Кажуть, що ваша проза лірична, світла і тепла.
– Не плутайте поетику з лірикою, якої я не терплю в прозі навіть чужій. А поетика, як чинник стилю, у кожного своя. Слово справді повинно нести світло, а не морок. Щодо теплоти… Кожух сам по собі ні теплий, ні холодний. Лише одягнений на тіло, стає теплим. Так і слова: самі по собі вони звичайні, невиразні, холодні, а пропущені через серце, вишикувані в гармонійний порядок, набувають тональності, випромінюють енергетику, гріють.

– Легко знайти тему, сюжет?
– Письменники діляться на дві категорії: ті, які щось знають, і ті, які знають «щось». Це «щось» треба або заслужити, або вистраждати. Кажуть, у літературі існує всього 36 сюжетів. Але читача не надто вони цікавлять. Його цікавить, чи живою буде до кінця душа героя, і чи є все-таки Бог, і в чому Він? Сент-Екзюпері казав, що кожна людська душа приховано молиться: «Поверніть нам «вічність». Дайте нам змогу перетворити в самоцвіти наше приречене на загибель тіло…»

– Як відрізнити високу літературу від літературної попси?
– Ось, приміром, рядок: «Лазарю, встань і йди!» Це – високе письмо. А ось інший можливий варіант: «Лазарю, піддайся моїй харизмі, мобілізуй приховані резерви невмирущої душі і піднімися зі смертного одра, щоб усі узріли містичне чудо воскресіння з мертвих». Це – чистої води літературщина. Хоча в обох фразах ідеться нібито про одне й те ж. Талановиті твори, вважає письменник Петро Сорока, наділені неймовірною опірністю. Їх можуть забути на сто років, але вони неодмінно оживуть. Талант розпросторює світло. Талант дарує відчуття величі. Талант вабить.

– Чи існує магія слова?
– Якщо існує слово «магія», значить існує й таке поняття. Магія слова – це не стиль, а радше міра стилю; це не лексика, а лексикографія; власне, це й не слово, а розчинення в слові, присутність загадкової сутності між рядками. Наприклад, десять слів можна розташовувати в різних комбінаціях, будуючи речення одного змісту, але різного звучання. Кожне з них буде інакше сприйматися на рівні емоцій і естетичного сприйняття. І лише один варіант буде найдосконалішим, точним і милозвучним. Це свого роду графо-геометрія, побудова кристалічної решітки прози. Пишучи, я «пробую» фразу на смак, звук, внутрішню енергію, придивляюся до її графічного рисунка на папері. Не знаю, чи це можна назвати магією. Великий магістр слова Гоголь казав, що талант – це чуття міри і загадка пропорцій.

– За яких умов читач вірить написаному?
– Тут головне не стільки вірити, як довіряти. Безцінний дар – викликати довіру в читача. Це основа основ літературного успіху. І він часто дістається людині незаслужено, як подарунок долі, як удача, що трапляється в будь-яких галузях діяльності. Коли Наполеон пробігав очима списки підвищення офіцерів у званні, то зазвичай ставив проти прізвища помітку: «Він везучий?» Бонапарт вважав, що Бог на боці великих батальйонів і везучих полководців… Я не переймаюся тим, щоб мені вірили. Бо навіть найбільший і найкращий оповідач – саме Життя – не завжди правдиве. Але хотів би, щоб довіряли написаному. Це є визначальним для того, хто пише. Вчитися писати потрібно в життя. Воно не буває нудним і одноманітним. Письменник лише йде за голосом, який диктує йому рукопис. Ніколи не намагайся виглядати розумнішим за читача. Не бійся показати свої слабості. Головне не що ти пишеш, і навіть не те, як ти пишеш; головне – в якому стані твоя душа при цьому.

– Про що писати найцікавіше?
– Немає у світі такої речі, про яку не можна було б цікаво розповісти. Майк Йогансен уважав еталоном письменницької майстерності подорож навколо власної квартири. Ходив і описував. І це цікаво читати. Сергій Довлатов має цілу книжку захоплюючих оповідок про звичайні побутові речі, пов’язані з ними історії. Знаменитий роман Джойса «Улісс» – теж, фактично, низка подробиць одного дня однієї людини. Кажуть, Бог у побуті. А істина – на поверхні. Спокуса проникнути в неї і є потугою літератури. Через те уява сильніша за досвід, і допитливість її невичерпна.

– Графоманія – це зло?
– Не думаю. Толстой називав себе стовідсотковим графоманом – жодного дня не міг прожити, аби не написати бодай одного рядка. Люди, які не можуть без музики – меломани, а графомани – без слова. Не треба боятися термінів. Інша річ – категорію цю треба розщепити. Досі, до прикладу, немає чіткого визначення, що таке порнографія, а що – еротика. Те саме з графоманією. Внутрішня потреба писати і вміння писати можуть злитися в одне ціле. Втім, часом є потреба писати і невміння оцінити те, що ти пишеш. Це і є графоманія – коли ти відчуваєш якийсь неспокій, свербіж до чистого аркуша паперу. У деяких підлітків з’являється щось подібне: коли бачать чисту стіну – обов’язково мусять залишити якусь позначку. Це не є бідою чи проблемою людини. Лермонтов казав, що графоман – це той, хто переоцінює те, що зробив, а талановитий письменник – недооцінює. Я з цим повністю згідний. Хоча оцінити свою роботу направду важко, особливо щойно написану річ. Є графоманія і є графомагія. Літературу творять графомани і графомаги. Попса, що зараз панує в нашій літературі, якоюсь мірою і є графоманією. Але серед цих людей є дуже вмілі, фахові літератори. Вони могли би писати по-іншому, глибше, але чомусь не роблять цього.

– Письменники старшого покоління скаржаться, що колись видавалися величезними накладами, і книжки розповсюджували по всій країні, вони доходили до книгарень найменших містечок, у віддалені села…
– Так, я пригадую, як це чтиво захаращувало полиці – пожовклі, посірілі, злиплі книжки. У сільській крамниці моїй бабі з тих книжок видирали сторінки і загортали в них оселедці. Бодай так ішла в діло література. Зараз на полицях здебільшого те, що купують, що запитують, читають. Хіба це не чесніше, не справедливіше?!

– Кажуть, що нині немає справжнього читача…
– Щоб був справжній читач, потрібні справжні книги.

– У чому ж вічна сила і краса слова?
– Немає на це відповіді. Але можемо звернутися до авторитетів. Шевченкове слово ні з ким не загравало, було й залишається неперевершено природним, налаштованим на мир і лад душевний, закорінене в гранично християнізовану совісність. Через те «Кобзар» – книга для порятунку не тільки людини, але й цілої нації. Сутність письменства дуже мудро передав наш Іван Величковський: «Слова бесіди, коли вона вільна і ясна, не чіпляються за зуби чи язик. Так і писемні слова – папір не повинні дерти». Служіння слову – жертовне служіння. Чи багато з нас таких, що можуть із чистим серцем повторити за поетом Х століття Григором Нарекаці: «І книга ця – замість мого тіла, І слово це – замість душі моєї…»

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.