На початку грудня народився Григір Тютюнник.
Мій улюблений автор, мабуть… Я про нього нічого не знав до зовсім зрілого віку майже. І розказав мені про нього Таланчук Петро – колишній міністр освіти.
Якось за чаркою, в аеропорту «Жуляни»…
Не плутайте з Григорієм Тютюнником («Вир»).
Це – рідні брати (по-батькові). Обидва Григори, бо дід, який записував, — по дорозі в сільраду напився в столовій горілки і забув, що вже є один Григор. Та і яка різниця…
Взагалі українська новелістика – це щось досі непочате і зовсім невивчене. Комусь буде схоже на Шукшина. Але, як на мене, то краще. Та й ближче, зрозуміло…
Тютюнник починав писати російською, бо жив змалечку на Донбасі. Потім прочитав словник Огієнка, прийшов у кайф і ейфорію і вже ніколи, окрім як українською, нічого й ніколи не писав…
Став майже знаменитим і визнаним. Але не прийнявся в тій системі, не вижив. Як чорнобривець на асфальті…
Тож трохи згодом Григір Тютюнник вкоротив собі віку… Повісився…
Як і належить українському митцю часів Союзу…
На жаль-на жаль…
Читаю щоденники його і записки…
Майже статуси у Фейсбук про владу: «Якби ви, товаришу голова, жили-жили, а тоді взяли і чортього зна де й ділися»... Або з підслуханого: «Прорвав лінію Манаргея» (баба не пускала діда в магазін)…
Почитайте Григора Тютюнника. Будете задоволені і вдячні самі собі…
Там справжній, автентичний Донбас і Полтавщина…
Почніть з «Кізоньки», або з «Віддавали Катрю»…
… Дядько Халва: «Страх люблю халву — і саму, й з водою, найкраще з сітром, конєшно, ну не завжди бува»…
Віталій Чепинога
