Читаю і уважно слухаю, що думають і пишуть наші звичайні бійці про війну. Чи можна було таке у явити в СРСР навіть у перші десятиліття після другої світової? Ні. Для радянських громадян була доступна лише “правда про війну” від маршалів і генералів. У Радянському Союзі серед найбільш тиражних були:
1. Георгій Жуков – мемуари під назвою “Воспоминания и размышления”.
2. Костянтин Рокоссовський – мемуари під назвою “Солдатский долг”.
3. Олександр Василевський – мемуари під назвою “Дело всей жизни”
4. Іван Конєв – мемуари під назвою “Записки командующего фронтом”. Конєв командував фронтами під час війни і брав участь у звільненні Праги та взятті Берліна.
5. Леонід Говоров – мемуари під назвою “Записки артиллериста”. Говоров був маршалом і спеціалістом з артилерії, який відіграв важливу роль у Ленінградській обороні.
6. Родіон Малиновський – мемуари під назвою “Сталинград на Днестре”. Малиновський був головнокомандувачем під час Сталінградської битви і операцій на Балканах.
7. Василь Чуйков – мемуари під назвою “Конец третьего рейха”. Чуйков був одним із основних командирів у Сталінградській битві, а також командував радянськими військами під час взяття Берліна.
8. Кирило Москаленко – мемуари під назвою “На юго-западном направлении”. Він був одним із командирів, що відіграли ключову роль на південно-західному напрямку фронту.
І ще десятки менш значимих книг, написаних з точки зору гігантоманії: фронти, операції, наступи-контрнаступи… Голосу рядового солдата дозволили прозвучати лише після розпаду СРСР.
Книга Віктора Астаф’єва “Окопная правда” (в оригіналі “Прокляты и убиты”) була опублікована частинами у 1990-х роках. Перша частина роману з’явилася в 1992 році в журналі “Новый мир”. Повна версія книги була опублікована у 1995 році. Цей роман є одним із найвідоміших творів Віктора Астаф’єва, який описує жахи і трагедії війни через призму досвіду простих солдатів. Астаф’єв, який сам був ветераном Другої світової війни, прагнув показати “правду окопів”, без прикрас та ідеалізації, що робило його твір контрастним до офіційних радянських версій війни.
У демократичній країні від перших днів звучить голос звичайних бійців. На разі з 2014 року в Україні книг, написаних з точки зору організаторів і генералів практично немає. Знаю лише про мемуари Михайла Забродського. Цього мало. Об’єктивна картина вимальовується з різних точок зору. І треба знати погляд зі штабів і людей, що займаються плануванням, командуванням, організацією виробництва, логістикою, міжнародними переговорами…
І цей дефіцит подібних книг для сприйняття війни теж є мінусом. Тому особисто я, коли торкаюся теми бойових дій, завжди виходжу з принципу: все читай, все досліджуй, але з висновками не спіши.
Віктор Лешик
