Маю дивний досвід, коли мене СЛУХАЛИ, хоча було літо, і навкруги вабила купа цікавих розваг — від шашликів і морозива, аж до виставки квітів і каруселей…
Мене запросили виступити на фестивалі.
Письменники по черзі виходили на відкриту естраду, і читали кожен своє. Коли настали мої пів-години за графіком, слухачів майже не було. Просто перед естрадою сновигав натовп.
І я почав читати для цього натовпу.
Я уявив, що натовп цей я добре знаю, і він мені дружній, і мене він давно знає, і, отже, мої новели не будуть йому зайвими.
І біля мене, один по-одному, почали зупинятися люди. Їх зібралося понад двадцять душ. Вони мило пропускали крізь свою групу тих, кому було байдуже. Плескали в долоні. А одна жінка сказала: «Я пішла на ваш голос, і за мною, ось, пішла моя родина. Те, що ви тут читали, то МОЄ. Я це відчула одразу!»
… Я не пророк, і не актор.
Я не можу відкрити людям істину, і не можу їх розважити моїм стишеним скрипучим голосом, але тоді я зрозумів Важливість Монотонного Читання Художніх Текстів Уголос.
Воно потрібне людям.
Володимир Сердюк,
світлина Давида ДУБНИЦЬКОГО
