Кілька днів тому отримав електронного листа від одного симпатичного колеги: «Добридень, Стасе! Може, тепер нарешті в «ЛітУкраїні» бодай щось зміниться на краще? Нас із Танею нагородив патріарх Філарет! Це — приємний сюрприз. Ось надсилаю інформацію. Зі щирою повагою…»
Далі йшло прізвище, яке з етичних міркувань не називатиму, бо й без того — sapienti sat — розумному достатньо! У доданому до листа файлі — матеріал, який не лише починається персоною цього колеги (причому тільки його та його дружини імена чомусь жирним шрифтом), а ним же й закінчується (цитатою, що аж відскакує від зубів). Хоча сам той «приємний сюрприз» відзначення стосувався і професора М. Тимошика, й інших відомих людей, але вони — десь у «глибині сцени» чи на узбіччі.
Те, що, як він каже, «в «ЛітУкраїні» бодай Щось зміниться на краще», обіцяємо не лише цьому рідкісному колезі-рекордсменові, а й усім читачам. Сподіваюся, що за Вашої підтримки зміниться набагато більше, ніж «щось»…
А «рекордсменом» колегу назвав я не випадково: за ним книга Гіннеса плаче — не лише через гігантську кількість премій, доволі специфічних, які, боюся, скоро зовсім намуляють йому душу; він — рекордсмен і за кількістю листів-статей до редакції винятково на цю ж тематику — не просто віншувально-преміальну, а «конкретно» і «реально» (як каже молодь) — вручення премій йому.
Десь із тридцяти статей-заміток від нього за останні три роки, мабуть, 25 — саме про те, як йому дають премію, диплом чи хоч грамоту або ще щось. А інші п’ять пропонованих ним матеріалів були, знаєте, про що? Правильно: про те, як вручає він!
Але якщо статті завжди лише про премії, де ж сама література? Та й щодо тих премій іноді цікаво було б дізнатися: за що вони? За які книжки? Чи з якого переляку? От у цій, останній, замітці, наприклад, укінці таки згадано Миколу Тимошика, якого Патріарх теж нагородив як «укладача та видавця багатотомника творів митрополита Іларіона (Івана Огієнка)».
Конкретно? Конкретно і зрозуміло! А за що ж усе-таки пошановано цього симпатичного чоловіка, з якого все починається (жирним шрифтом) і яким все закінчується,—знову невідомо.
Що характерно: не встигав я зазвичай відкрити на редакційній чи домашній пошті черговий з його надісланих шедеврів-віншуванців, як той же матеріал вже виблискував на двох-трьох сайтах, ясна річ, з портретом цього літератора. Здається, він уже став і лауреатом Нобелівської премії, лиш не пам’ятаю точно, якого села чи району.
Гіннес, холера ясна, руки вгору!
Болгарія здалась, якесь місто в Сибіру теж лягло нашому колезі під ноги, й там навіть розтанула в сльозах гарячого замилування вічна, здавалось би, мерзлота… Та що там якийсь Ханти-Мансійськ — Англія не втрималась, преміювала! Підозрюю, королева плакала, бо розчулилась і не хотіла відпускати скромного леґіня назад, у буремну Україну. А Папі Римському зовсім не позаздриш: як тепер достойно нагородити українського письменника з княжого міста? Видачею індульгенції чи іншої грамоти, мабуть, тут не відбудешся, треба щось винайти більш достойне…
Все ж лікуватися хоча б від хронічного премієлюбства, яке, мабуть, не краще за перелюбство (словник Б. Грінченка, том 3, стор. 125), теж варто. Їй-богу!
Пригадався ще один подібний колега, який нещодавно гарцював на письменницькому з’їзді по палацу теж з купою значків, орденів-медалей на грудях — Брежнєв тихо позаздрив би. Цей бронзовіючий літератор теж косить під активного письменника, хоча й не гребує спробами відтяти кількадесят тисяч від спілчанського бюджету. «У чому сила, брате? — запитував, один відомий кіногерой і відповідав: — У правді». Більше б нам такої сили!
От сидів на тому ж письменницькому з’їзді один поет — Герой України, і навіть без Зірки. Принаймні я не побачив, хоча ж вона в нього є, й цілком заслужена. А скільки іще він міг начепити на свої груди й орденів справжніх, і вагомих лауреатських медалей! Так ні ж!..
У Івана Світличного є пронизливий рядок: «Я винен, браття. Всі ми винні». Задумаймось: якщо сам звитяжець про себе таке писав, то скільки на нас, грішних, тієї вини-провини насіло?..
Станіслав Бондаренко,
«Літературна Україна» №48 за 11.12.2014р.
* * *
Щойно тамтой свіжий номер «Літературної України» потрапив до читачів, як статтю пана Бондаренка уважно почитав та творчо переосмислив якийсь мало кому відомий Дормидонт Пирятинський, і ось, що він пише на популярному чернігівському сайті «Сіверщина», стаючи на бік зіркового, писучого лауреатця, якого віроломно намагається, бачте, зобиджати ота розбалувана столична літературна газета.
Ось дослівно за паном Дормидонтом.
«Премієлюбство до перелюбства прирівняла «Літературна Україна», розповідаючи про чернігівського літератора. Нє, ну то вже занадто – отак кріпко обидіти нашого знаменитого пирятинського, сиріч чернігівського поета, лавреята і вообче, що всі книжки, сарака, дружині присвячує… Нашого дорогого і незабвєнного підхвалювача Януковича – і отак замазюкати в головній писательскій газеті!
Таж його навіть у Албанії переклали і здається, що й трудящі плантацій тростини Куби його знають, не кажучи вже про видатних цінителів поезії Антананаріву, Кот д’Івуара та города Гребінки. А, далебі, в Конотопі та в Парижоні мо’ й бронзове погруддя нашому дорогому Сергійкові ладнають – а Станіслав Бондаренко у свіжому числі «Літературної України» отак жорстоко з нього поіздєвався, як кажуть на батьківщині видатного піїта.
А шо ж такоє? – як кажуть його родичі по бердичівській лінії. Виявляється, працівника редакції письменницької газети дістало, що наш дорогий і несомненно геніальний у вузьких колах поет надіслав Станіславу Бондаренку із 30 кореспонденцій 25 – про себе…
Про те, як він отримує чергову премію. То від хутора Мозамбік (не плутати з героями Євгена Дударя), то від Патріарха чи Папи Римського. А Станіслав Бондаренко зуби скалить! І чого ото смішкувати про англійську королеву – наш герой і туди доб’ється, дайте час! Від нашого нахабства весь світ мліє – поставив же колись один поетик ультиматум Осипу Зінкевичу: «Як не видасте мою збірку – повішуся!».
Звісно, ті, що таким погрожують – цього насправді не роблять, але старенький пан Осип, вихований на засадах християнської моралі, не міг взяти такий гріх на душу. Як заодно не міг повірити у своїй діаспорній душі, що хтось може таким жонглювати, як шинкар злотим – і видав збірку. Нєсомнєнно геніальну — інших наш автор і не пише…
А далі пішов галоп: друга книга, третя, там і владу чернігівську підтягнув, бо ж він правильно завжди служив – Януковичу коли нужно, коли треба, то й на альтернативний письменницький з’їзд поїхав у обозі провладних заколотників. А не вигоріло – бігом назад. Благо, чернігівська спілка письменників і не таких до себе горне.
Як її екс-очільник був заблудився в Мавзолеї і досі з нього ніяк не вийде – то що дивуватися з нашого героя, який туди-сюди блукає. Де платять, там і він кедя-покедя.
А решта 5 кореспонденцій – нарікає Станіслав Бондаренко – про те, як наш герой вручає комусь премію. Щось пам’ятається, як він і Нельсону Манделі премію присуджував чи то Збігнєву Бжезинському. Розрахунок по-корчмарськи правильний: не будуть же такі поважні люди від чернігівської, себто «міжнародної» премії відмовлятися! Щоправда, вони про неї і не узнають, а в рідних масальських берегах це прозвучить! Тож даремно той Бондаренко шкіриться – мовляв, нашому герою уже й нобелівську премію дали, тільки невідомо якого села чи району…»
Дормидонт Пирятинський
