Голодомору 1932-33 передували три великі кампанії «добровільної здачі зброї» — останню русскіє з розмахом провели в УССР 1928 року. Це дало змогу як мінімум потроїти результативність другого Голодомору у порівнянні з першим — 1921-22 рр. Та розширити ареал його застосування — зокрема на Чернигівську та Полтавську губернію окупованої УНР, де перший голодовий теракт провалився (бо в тих краях 1922 року володіння зброєю було тотальним).
Сьогодні, 25 листопада, в українців 85-ті роковини пам’яті жертв Голодомору 1932-33 років. До Дня пам’яті в храмах по всій Україні проведуть поминальні панахиди, траурні заходи біля Меморіалу та пам’ятників жертвам Голодомору.
О 16 год. кожен з нас запалить свічку, пом’яне жертв геноциду українського народу молитвою і вшанує хвилиною мовчання.
… мого прадіда — діда мого батька — з’їли в 33-му, їх знайшли – двох молодих дівчат – вже під Єлисаветградом, куди батьків дід пішов у пошуках шматка хліба. вони смажили його печінку на вогнищі. мій дід,батько мого батька, мусив також йти у Єлисаветград — на упізнання тіла свого з’їденого тата. ледь дійшов додому, напівживим…
Земан обмінявся жартами із Путіним про сир і пиво..,
які отримувати, бачте, заважають санкції. У мене особисто з почуттям гумору досі все було гаразд, але разом з тим з’явилися великі сумніви щодо етичної врівноваженості цих двох панів. Там, у Донбасі, вже тисячі небіжчиків — і росіян також — та ще понад два мільйони людей, котрі все, що мали, втратили. А їм смішно?
Очевидно, тепер логічно, після ревиська захарчованого міністра плачевної соцполітики, ЗАБОРОНИТИ на теренах рідної країни усякі там фестивалі вареників, галушок, пампушок, баношу, лемішки, затірки, вуличної їжі, усі ці «гіннесові» конкурси на найдовшу ковбасу, найтовще сало, найнаваристіший борщ, найгустіший куліш, найуваристіші драглі, найвищу паляницю, найширший завиванець, найпласкішу «чоколяду» і найсолодшого Петю-півника на паличці…
У післявоєнні роки в західноукраїнські села з Росії масово присилали різних наглядачів, перед якими ставилося завдання тримати під контролем процеси утвердження радянської влади в сільській глибинці.
Один із них з’явися і у нашому селі з назвою Вікно. Був він з колишніх військових. Мав прізвище Бондар. Української мови не знав, із селянами розмовляв російською. Сильно матюкався. Носив офіцерський кітель без погонів, на який чіпляв портупею, аби підкреслити, що він не проста птиця!
Нещодавно я відшукав у старій книжці вірш товариша студентських років Василя Нікітіна. Вірш, може, дещо особистий, але ж насправді в стилі Василя, напрочуд іронічний і водночас талановитий.
Кілька днів тому отримав електронного листа від одного симпатичного колеги: «Добридень, Стасе! Може, тепер нарешті в «ЛітУкраїні» бодай щось зміниться на краще? Нас із Танею нагородив патріарх Філарет! Це — приємний сюрприз. Ось надсилаю інформацію. Зі щирою повагою…»
