Нині народилась людина, ім’я якої вже звучить космічно — Зірка Мензатюк. Неймовірно світла, життєлюбна і рідкісно доброзичлива людина. А, втім, попри свою затишно-лагідну м’якість, це жінка, яка не відступає від своїх принципів — загальнолюдських і національних.
Саме тому вона прекрасна як таємниця козацької шаблі, про яку вона написала. У неї можна повчитися, як можна любити дітей, квіти, природу і весь цей неймовірно розкішний світ.
А ще вона Зірка Захарівна (а Захарівною була моя Бабуся, тож це ім’я мені по-дитячому пам’ятно-солодке).
А ще мені пощастило з пані Зіркою бувати на її рідній Буковині (шкода, тільки що в Мамаївцях не вдалося). Я добре пам’ятаю це надвечір’я, коли на міжгір’я (здається, це була Вижниця?) м’яко спадають сутінки, сонце лишає прощальний малюнок на горах і наших обличчях, і в цьому місці справдешньої сили пані Зірка була значно «своїша», ніж примандрований наддніпрянець.
Вона тоді мала вигляд…
Майже такий, як на оцій світлині (тільки без буковинського убрання).
Ми заїхали в Музей до Назарія Яремчука, а ще — говорили про геніального Івана Миколайчука і я шкодував, що наш маршрут не проляже через його Чорторию.
Тоді було затишно, радісно і світло.
Нехай так буде завжди Вам, пані Зірко!
Многая літа!
Світіться довго, яскраво і переливисто!
Павло Щириця
