4 березня геніальному композитору, поету, музиканту, співакові, основоположнику української естрадної пісні… Герою України, Володимиру Івасюкові виповнилося б… 69 років.
Один Бог знає, як би мені хотілося написати про цю дату в теперішньому часі! Та, на жаль, уже 39 років, як нема його, 30-річного, знаменитого на весь світ автора «Червоної рути», з нами.
Тоталітарна система чужої українцям імперії змусила його покинути цю землю… І ще в підступніший спосіб, як понад 150 років тому – Тараса Шевченка.
Тема Івасюка сьогодні, у зв’язку з політичними подіями, з розстрілом Майдану, захопленням Росією Криму, війною на Донбасі… особливо актуальна. Сьогодні його незгасна зоря в задимленому небі над Україною не тільки нагадує нам імена сотень синів і дочок України, замучених за її «волю і кращу долю» псами тоталітарних режимів, а й застерігає, що цілеспрямований відстріл пассіонарної, національно свідомої молоді на Майдані Незалежності і вулиці Інститутській, а зараз в так званому АТО – це сплановане продовження українофобської, антиукраїнської кривавої, віковічної «традиції»…
Яка «живе», на жаль, не лише в головах зовнішніх «воріженьків»… Біблійна історія винищення царем Іродом младенців заради власного царювання систематично періодично повторюється через тисячі років у православній Україні… Усвідомлення цієї гіркої істини і спонукає до аналізу української історії, суспільно-політичних подій як минулих, так і нинішніх ….
Однак у цей сонячний (нарешті, над Києвом випогоджується!) справді весняний День народження Володі не хочеться згадувати про досі нерозгадані причини ЙОГО такої несподіваної і трагічної для культури України смерті.
Хочеться думати про Володимира Івасюка живого, такого, з яким я дружила цілих 2 роки: з осені 1970 року, коли взяла в нього перше інтерв’ю для газети «Молодий буковинець» — і до 1972 року, коли він на крилах слави і популярності переїхав до Львова, а мене на 30 років прикувала до Чернівців трагічна смерть батька, який загинув теж у 72-му році…
Саме про це я зараз пишу спогади…
Звісно, жалкуючи, що не написала для Івасюка жодного тексту, хоч він і просив, і то лише тому, що вважала, ніби найкращі його пісні ті, для яких він сам писав і слова, і музику…
Зате потім, впродовж усього життя, спонтанно з’являлись на світ ось ці
посвяти Володимиру ІВАСЮКУ
**
І стоятиму оддалік,
Окрай твойого неба,
Щоби не впала і тінь сльози
Моєї – на тебе.
І стоятиму з дива німа,
Окрай твоєї пісні,
Щоби не стало від слів моїх
Крилонькам її тісно.
І стоятиму цілий вік
Окрай твоєї долі,
Ох, жайворононьку золотий
Українського поля…
«Сотворіння гнізда». 1989р.
***
Ось я іду. Тільки нитка дощу тонша,
ще тонша,
Ще юніша, ще ніжнозвучніша. Ось я іду…
Золотодощ! Сріберно дощ… —
хтось кличе мене голосом березня…
— Не озивайся! — хтось наказує голосом жовтня…
Ой! золотодощ….Оййй! серебродощ…
Ниточка сива
Сиротлива на веретені часу….
Як ти впізнав мене
З того світу, як?
Золотодощ! Серебродощ!
Ой нитка дощу,
Нитка сльози на веретені часу. Ось я.
Золотосріберноплач…
«Зерна полину». 1991р.
****
Лісу глибока вода.
Місячний праліс води.
Я ще така молода.
Ти ще такий молодий.
Впали на ліс холоди.
Випила воду зима.
Ти ще такий молодий,
Там, де мене вже нема.
«На Трійцю дощ». 1998р.
Галина Тарасюк
