Пліткуйте. Переходьте на особистості. Наприклад, коли розповідаєте про українських класиків. А ще не називайте їх класиками. Лише живих, в очі, і щоб позлити. Ну, правда, неможливо почати розповідь про нормальну людину словами «народився в бідній селянській родині». Така підкреслено класово правильна біографія.
Найцікавіша лекція про українську літературу в універі була схожа на переказ світської хроніки. Пари дві ми говорили, як Коцюбинський розривався між дружиною і коханкою. Так, я досі навіщось пам’ятаю прізвище коханки Коцюбинського. Але тоді це спрацювало, тому що ці історії життєві, не награні, вони доводять, що Коцюбинський існував. А якщо він існував, якщо ти йому віриш, тобі з ним цікаво й комфортно, можна про щось говорити далі.
“Народився в бідній селянській родині” — не говорить ні про що. Яка тут може бути емпатія. Ну, і звісно, від «Цвіту Яблуні», куди Коцюбинський втиснув максимум особистого, у мене і після десятого прочитання мурахи поза шкірою.
Найцікавіша біографія у Віктора Петрова-Домонтовича. Спецслужби, подвійний агент, таємниче зникнення і потім поява в різних містах, ніби нічого не сталося, роман із Софією Зеровою, чоловіка якої Миколу Зерова, розстріляли більшовики, порятунок караїмів від знищення нацистами через його наукову доповідь. Якщо не читали «Дівчинку з ведмедиком» і «Доктор Серафікус», прочитайте обов’язково. Така українська література вас здивує.
Але не обов’язково мати таку карколомну біографію, як у Домонтовича. Чи було цікавим життя Кафки? Навряд чи Кафка б із цим погодився. Але складно забути історію, коли у відповідь на прохання малого Франца дати води, батя закрив його на балконі на всю ніч. Але не сумуйте, загугліть фото Франца Кафки на пляжі. Він там усміхається.
Коли бачиш слабкості письменника — перестаєш відчувати провину через власну неідеальність. Не знаю, чи можна любити автора, якого ти лише поважаєш і трішечки боїшся. Ці детальки біографії дають зрозуміти, в який час вони жили.
Павло Тичина, що з делікатності не міг розмовляти з дівчиною в піжамі. Розмовляли телефоном. Тичина, що в кінці життя боявся підходити до розеток, бо вірив, що через них його прослуховують спецслужби.
Максим Рильський, який мав пряме з’єднання зі Сталіним, і подзвонив відмазати від поїздки у воронку НКВД Андрія Малишка. Бо Малишко посварився з партійним чиновником і боявся повертатися додому. Сталін відповів Рильському “Передайте своїй малышке пускай не беспокоится”. Звісно, частина цих розповідей – апокрифи, які треба уточнювати, перевіряти і доповнювати. Але круті автори обов’язково обростають власною міфологією. Це нормально і навіть бажано. Ми ж не сприймаємо всерйоз всі байки Гемінґвея, правда?
Класик не може стояти в червоному куточку, застібнутий на всі ґудзики, картонно-нерозпакований. Класик має бути сексі. Михайль Семенко – це сексі. Всі його скандали, випади, розіграші, стьоб з інших авторів. “Роздягнусь біля Хмельницького, покажу всім, що в мене красиве тіло”.
Підмогильний – сексі. До речі, про життя автора найважливішого українського роману ХХ століття ми досі знаємо непристойно мало. Йогансен – сексі. Та й чотириокий косоокий (як Сартр) капловухий Юрій Смолич теж сексі. Інформатор КГБ “Стріла”. Особливо, коли читаєш про жінок, що гронами висли на Смоличі, а він про них писав: “Я пам’ятаю її тіло в любовному захваті – трепетне і гаряче, звального любовного тяжіння, вбивчої жадоби. Її хотіння, може, було дужче за всі хотіння, які доводилось мені зазнати”. Почитайте його «Господарство доктора Гальванеску» про злого румунського генія, що у своєму маєтку перетворює людей на зомбі. Так, і це теж українська література. І це 1928 рік.
Навіть якщо комусь на уроці треба розповісти, як у 1937-му усіх розстріляли виродки-більшовики, що, безперечно, правда, спочатку розкажіть, які класні були ці автори. Як вони жили, каталися на велосипедах, пили горілку, курили папіроси, кохалися.
Та й не лише у 1920-ті. Наталія Кобринська – красуня, перша українська феміністка, приятелька Франка. Нагугліть, яка вона була красива. Олена Пчілка – потужна женщіна, мати Лесі Українки, теж феміністка. В носі мала всю царську владу, на відкритті пам’ятника Котляревському виступила українською, наплювала на сувору імперську заборону. Ввела моду на вишиванки. На святкуванні роковин Шевченка огорнула його пам’ятник жовтоблакитним прапором. Знову скандал і захват публіки. Коли до Петербурга їхала делегація вимагати скасування Емського указу, у її складі була й Пчілка. Мати шістьох дітей. Це, до речі, вона придумала псевдо “Леся Українка”, яке більше пасувало б маленькій дівчинці, а не письменниці зі світовим іменем. Уявляєте, як Лесі було жити з такою владною авторитарною маман? А ще Олена Пчілка вигадала слова “палкий” і “променистий”.
Марко Вовчок тоді дуже обурювалася, що оці молоді псують прекрасну народну мову. Але й сама Вовчок була жінка-агонь. Теж феменістка. У неї був закоханий Пантелеймон Куліш, допомагав друкуватися. А коли отримав відкоша, почав усім розповідати, що не могла жінка написати такі твори… Ну де там… Це він все за неї дописував і переписував. Ага, звісно. Як писав про Марко Вовчок Домонтович “Куліш хотів, щоб обраниця належала тільки йому, а вона воліла належати лише собі”. Їде з Тургєнєвим у Францію, отримує особисто від Жуля Верна ексклюзивне право перекладати його твори.
Єдине, на що люди готові витрачати свій час – це історії. Соломія Павличко знала, що робила, коли досліджувала листування Лесі Українки та Ольги Кобилянської. Так само, і коли писала статтю “Агатангел Кримський: політичний українеь, арабіст і потенційна гей-ікона”.
Силу історії розуміє Тімоті Снайдер, коли пише «Червоний князь» і згадує про гомосексуальність Архікнязя Вільгельма фон Габсбурга Василя Вишиваного. Розуміє Оксана Забужко, коли на кожному виступі переповідає чиїсь дуже особисті історії. Коли пише вірш про Лесю Українку: “Лариса Петрівна Косач-Мержинська котить дитячий візочок”. Це розуміє Іван Малкович, коли пише вірш про Миколу Леонтовича:
“За вікнами бежево-перламутрового кадилака
неспішно пропливає різдвяний нью-йорк
святкові засніжені вулиці ілюміновано
сяйливими різноколірними людьми…
… і раз за разом звучить “щедрик”
хтось із веселого натовпу впізнає його:
– дивіться дивіться – це ж сам містер леонтович
автор carol of the bells!”
Знайдіть це відео із Малковичем, це щось неймовірне. Ти одразу побачиш «Один Вдома», гірлянди, і нашого Леонтовича, який насправді ніколи не був у США, бо так, його застрелив НКВДист, що напросився переночувати. До речі, поїздку на гастролі за кордон хору Кошиця, що виконував “Щедрик” ще за життя Леонтовича, проспонсорував Симон Петлюра.
Звісно, увага до життя людини не гарантує, що вона залишиться в історії. Але страшно там залишитися і не бути нікому цікавим.
Христина Морозова
