Мене ніхто не опікав у читанні (шкільні роки 1944-1954), але читання книжок стало основою моєї освіти. Я добував книжки з неймовірною винахідливістю й наполегливістю.
І дуже любив усе, що стосувалося читання: запах бібліотеки, окремих книжок, їх вигляд, малюнки, а ще тих людей, які давали мені книжки.
Це трохи заходило в патологію, але вся та романтика дитячого читання супроводить мене ще й досі, і вона благословенна. Про неї можна написати цілу повість.
Це я пишу, щоб додати авторитетности моїм словам. А мої слова прості: дитину до книжки привчити не можна. Любов до книжки, як і зневага до книжки, розвивається в кожного по-своєму, за якимись невідомими законами, і батькам та вихователям залишається тільки підкладати нові й нові книжки в це «багаття» — якщо воно горить. Якщо ж тільки тліє, то навала книжок, які «треба прочитати», скоріше загасить той вогник.
Можливо (я не певен), ключовим моментом причастя до книжки є своєчасно й правильно прищеплене вміння швидко й легко читати. Ця наука має починатися мало не з колиски. Дитина має священне людське право вміти читати на 4-5 році життя.
І про новенькі книжки — та сама таїна.
Хтось дуже любить нові книжки, чисті, яскраві, а хтось — наприклад, я – обожнює зачитані, зачовгані, обдерті, заляпані, з утраченими сторінками…
Я навіть скажу чому: якщо книжка зачитана до дірок — значить цікава. Та й те врахуйте, що в мої шкільні роки бібліотеки були вкомплектовані значною мірою за рахунок довоєнних і навіть дореволюційних видань, а нові книжки спершу були рідкісними й поганими, а далі посунули лавиною, але були ще поганшими, і чорт їм був рад, навіть діти-школярі кривились від усіх отих молодих гвардій, зой космодем’янських та іже з ними.
Василь Триліс
