Культура

Компромат з автографом

… Хочу розповісти, як я зустрів Новий рік. Сидів один вдома — діти і внуки поїхали в гості, залишивши на мене кота і хом’яка. Шампанського чи будь-якого іншого спиртного не пив, бо не маю звички пити сам.

Телевізор не вмикав, бо вже набрид. Новорічних привітань і концертів не дивився й не слухав. Як учив, світлої пам’яті, головний редактор газети «Говорить і показує Україна» Коля Гоменюк: «Чим більше себе перечитуєш, тим більше духовно збагачуєшся».

Тож і я займався духовним самозбагаченням. У проміжках між телефонними дзвінками з поздоровленнями перечитував недавно написане щось середнє між великою новелою і коротенькою повістю про наше студентське життя під назвою «Волошки для Тараса». Ніби все в творі на місці, але ніби й чогось не вистачає.

Вирішив відкласти пошуки того чогось до ранку. Близько третьої задрімав. Але розіспатися як слід не встиг. Подзвонив Віталій Довгич і криком, як той шоумен, що оголошує боксерів перед початком бою, почав вітати з усіма мислимими і немислимими святами. А його ж, викладача з багаторічним стажем, не заткнеш, поки не виговориться.

Побалакали про се, про те.
Згадали університет, Нелю Петрівну, Василя Яременка, який, до речі, обіцяв написати передмову до моїх «Волошок…», однокурсників. Спробували вичислити наших стукачів.

Після розмови спробував заснути. І хоч голова тріщала так, як тоді, коли у спеку нап’єшся, задрімаєш, а тебе несподівано розбудять, сон ніяк не йшов. Зате, нарешті збагнув, чого в моєму тексті не вистачало.

Узяв себе за шкірку, посадив за ноутбук і почав друкувати. Що з того вийшло, пропоную почитати. Може, хто згадає і свої студентські роки.

КОМПРОМАТ З АВТОГРАФОМ

Четвертий гуртожиток Київського університету справедливо називали краєм неляканих ідіотів. Бо першокурсники, які в ньому мешкали, були такими наївними, недосвідченими і легковажними, що досить часто ризикували наразитися на серйозні неприємності.

Правда, старші, які за роки служби в армії хоч трохи призвичаїлись до того, що навіть стіни мають вуха, були обережніші у вчинках і висловах. А вчорашні десятикласники різали правду-матінку про все, що бачили і чули. У ситуаціях, коли було краще промовчати, ніби сам чорт тягнув їх за язика. Тож недосвідчені хлопчики і дівчатка досить часто набивали собі ґулі на голові.

Вечорами в гуртожитку аж до глибокої ночі вирував літературний процес. А що духовна пожива ніяк не могла замінити їдло, то часто студенти поєднували написання новел чи віршів із приготуванням вечері.

Тут варто зауважити, що наших першокурсників можна було умовно розділити на дві касти: дембелів і салаг. До першої належали ті, хто вже встиг після школи попрацювати і відслужити армію. А до іншої – ті, хто щойно пересів зі шкільної парти на студентську лаву. Між дембелями і салагами в гуртожитку існував чіткий розподіл обов’язків. На салаг покладалося прибирання в кімнаті, миття підлоги, походи до гастроному по хліб і вино та чищення картоплі. А дембелі, якщо, звичайно, мали бажання, могли ту картоплю посмажити, або зварити вермішель.

Того вечора, поки салаги Віталій і Валера оббирали картоплю, він сидів за купленою у складчину ще дореволюційною машинкою «Ундервуд» і друкував чергового вірша. А четвертий пожилець Володька-дембель у кухні тримав чергу до плити. Цей студент щось систематично занотовував до кишенькового блокнота. Але ніхто не знав, що то було: вірші чи проза. Бо Володька ніколи не читав на публіку написане.

Зате він любив розповідати про те, як служив у внутрішніх військах і конвоював чехословацьких колабораціоністів і дисидентів у радянські в’язниці і табори. Володька принципово говорив російською і, хоч у нього завжди водилася чималенька, як на студента, копійка, постійно скаржився на безгрошів’я. Косячи під блатного, він любив повторювати: «Ето чортово бєссармачіє».

Та повернімося до кімнати.
– Ти ще довго там друкуватимеш? – подав голос Валера.
– Вже закінчив.
– Тоді читай, що ти там накляцав.
– Ось слухайте:

МАМІ
Під ранок чула журавлиний легіт –
Перелетіли й сліду їх нема.
Лиш тільки осінь сива і бентежна
Спіткнувшись причаїлась в головах.
Той легіт тільки новий сум приносить –
На старості зосталася сама.
Та ще та Осінь, ще та сива Осінь,
А там, за нею, вже, дивись, Зима.

– Ти не ображайся, але це дуже вже мінорно, – резюмував Валера, який серед поетів-першокурсників вважався корифеєм. – Та й сиренький твій вірш, якщо не сказати сіренький. Ну, скільки вона могла чути той легіт? Кілька хвилин. А в тебе легіт новий сум приносить так, ніби він вічний. То де тут логіка?

– А я й не ображаюсь, – пробубонів він. Хоч насправді, як і всі юні самозакохані автори, терпіти не міг жодних зауважень чи будь-якого іншого чужого втручання у свої неперевершені тексти. – Не всім же бути геніями! Ну, не вмію я писати гарні вірші – піду картоплю смажити. Це у мене краще виходить…

Щойно він приніс із кухні пательню зі смаженою картоплею, як на запах страви до кімнати буквально увірвався невисокого зросту кругловидий кучерявий старшокурсник, на носі якого сиділи окуляри в тонкій золоченій оправі.

– Хлопці, – почав він з порога, – от послухайте, якого я вірша написав:

Парасолька з оранжевим колом
І оранжеве листя під ноги.
А нудота ж така навколо –
Хоч би чорт який виставив роги.
Сірий день, посередність в обличчях,
Заволати б неначе від болю.
Посміхнулася ближче і ближче
Парасолька з оранжевим колом.

– Геніально! – вигукнув салага Віталій, який на відміну від інших однокурсників ігнорував вірші та прозу, а вправлявся в перекладах з французької творів Шарля Бодлера.
– Яке там геніально?! – заперечив Валера. – Лажа! В українській мові є жовтогарячий колір, а оранжевого не існує. Це – русизм.
– І зовсім не русизм, – заперечив Віталій, якого через круглі окуляри і зовнішню схожість з мультяшним героєм із відомої казки Носова називали Знайком. – Це слово москалі у французів поцупили. Французькою «оранж» означає апельсин. Взагалі росіяни понависмикували із мов чи не всього світу того, що погано лежало.

– Та годі сперечатися, – змінив тему балачки Валера. Ось послухайте краще, якого я вірша написав:

Синя Корова
Жовтим Язиком
Зелене Теля
Лиже.

– Боже, яка символіка! – озвався Володька-дембель, який до того жодної участі в розмові не брав. Він вже наготував ложку і нібито байдуже чекав, поки сусіди по кімнаті закінчать дискусії про поезію і, озброївшись виделками, перейдуть до смаженої картоплі.
– Валеро, а можна твого вірша переписати?
– Навіщо ж переписувати? – заперечив щасливий Валера. – Бери так, – подав Володьці списаний аркуш.

– Ну, тоді тільки з автографом, – зрадів дембель. – На старості, коли ти станеш знаменитим, а ти обов’язково станеш знаменитим, я своїм внукам показуватиму цей докумет, як свідчення мого знайомства з тобою. Або ще краще, продам його за шалені гроші на якомусь аукціоні.
Бідний Валера і не здогадувався, що вже завтра чи післязавтра оцей його віршик разом зі звітом-доносом про те, що говорилося того вечора у їхній кімнаті, акуратно підшиє у течку-дось’є Володьчин куратор з КДБ.

Зауваження-зноска:
вірш «Парасолька…» написав одеський поет Валерій Трохліб, а про Синю Корову написав мій однокурсник Валерій Лазаренко, якого вигнали з універсьтету за те, що 22 травня поклав троянди до пам’ятника Шевченку.

Антон Щегельський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.