Сьогодні я прочитав, що моя критика україністів з Любліна за спроби проведення заходів російською мовою і за спроби вселяння польським україністам російсько-українських питань — це мова ворожнечі.
Я задумався.
Мова ворожнечі на Фейсбуці — трішки смішно, бо тут за слова на «м» і «к» блокують на місяць, а мене то вже ні за що блокують.
Але я помізкував про цю доповідь, бо на одне я звернув увагу. Автор цієї критики написав, що я поглиблюю внутрішній конфлікт у країні і що я не наближуся таким чином до свого народу.
Дивно. У мене в країні немає внутрішнього конфлікту навколо застосування російської мови в публічному просторі. У Польщі це питання мертве. Також не до кінця я второпав, що мають мої дописи українською мовою (для мене іноземною) до мого зближення з моїм польським народом. З поляками я українською не розмовляю і до поляків я українською не звертаюся.
Тобто той хлопчина не допетрав, що я поляк і про справи в Польщі я висловлююся. Усе він поплутав. Але він не єдиний.
Цілком усе поплутали та повністю розгубилися україністи з Любліна. Вони забули мабуть, що живуть у Польщі і навчаються у польському університеті і якщо вже взялися за конференцію, то мали би передбачити, що у відповідь на запрошення приїде на цю польську конференцію польських україністів польський україніст, тобто я і йому (мені) волосся дибки зведеться, коли я зіштовхнуся з усім, що вони накоїли.
Люблін розташований у Польщі.
Університет ім. видатної польки — Марії Склодовської-Кюрі — польський виш. Студенти цього вузу — польські студенти. Гурток на факультеті — польський гурток. Україністи з Любліна — польські україністи. Конференція польських україністів — польська конференція україністів, на яку мали би перш за все приїжджати польські українсісти, тобто поляки, які вивчили українську мову. Наприклад я.
Але біда тих польських україністів з польського гуртка, що діє в польському університеті полягає в тому, що там немає поляків. Є здебільшого українці з України, які до Польщі завезли своє просочення радянщиною, совком і русским миром і починають поширювати цю страшну інфекцію на польських українців (польських громадян української національності).
Якщо в Любліні, на українській філології, було би більше поляків, то не було би пропагування русского мира. Бо що взяти з Оксанок, які приїхали до Любліна з Калуша і мають переповнену на ФБ сторінку російськомовним непотребом? Що з таких узяти? Якщо було би в оточенні Оксанок більше поляків, то поляки швиденько би провели дерадянізацію та дерусифікацію Оксанок, бо би пригадали їм, що їхня сторінка на ФБ якась до д…
Конференція польських україністів має перш за все стосуватися до питань польської україністики. Але ті українці з Любліна — вони не україністи, вони — руссоукраїністи. Україніст — то я і мої польські однокурсники з Познані, які на цю конференцію не поїхали. А чого? Мабуть, не хотіли вчергове наштовхнутися на те, що мене так вивело з рівноваги. Бо ми — поляки, студенти та випускники української філології — завжи обурювалися на зросійщення українців, на суржик, на нав’язування російської мови.
«Аби вас зрозуміти, треба ще знати російську мову, української замало» — це найчастіший закид поляка-україніста до українця. Бо українці, які використовують у свому мовленні 50% російських слів та русизмів, не звертають увагу, що з поляком розмовляють, який може і цієї половини слів не розуміти. І поляки починають ставити собі питання: нащо мені українська мова, якщо я таки не можу порозумітися з 75% українців? Розумієте тепер, чого так мало поляків цікавляться питаннями України? З неповаги до вашого ставлення до російської мови. І до власної рідної.
Україніські україністи з Польщі мали би спрямовувати свій месидж до поляків, з боку поляків шукати підтримки, але вони воліють мене обкидати болотом, а самі відстоюють право на культурні зв’язки з «добрими» росіянами і на російську мову. У Польщі. У Польщі! І це їхня помилка. Бо підтримки з боку росіян у Польщі вони не дочекаються, а з боку поляків її уже не буде, бо вони всіх поляків (або більшість з них) встигнули вже поображати і від себе відштовхнути.
Російсько-українські культурні зв’язки, які так дуже хотіли російською мовою обговорювати студенти, мають хвилювати українських україністів з України і російських україністів з Росії. Нас — польських україністів вони не цікавлять. Люблін то не Житомир чи Пенза. Там собі російською обговорюйте російсько-українські культурні питання. Не у нас у Польщі.
Але ті бідолашні українці зовсім розгубилися і все поплутали. Забули, що живуть у Польщі, що на вулицях Любліна чути польську мову, що в люблінських закладах не лунає російська попса, що радіо і теле мовлення не відбувається російською мовою. Вони про це все забули, в польському затишку звили собі гніздечко персонажів з малоросійською ментальністю, почали так чудово себе почувати в тому колі руссоукраїністів, що забули, що існують ще польські україністи, для яких Росія — відвічний ворог поляків і вони можуть приїхати на їхню руссоконференцію руссоукраїністів і можуть отетеріти через залу обвішену російськими графоманами, в якій планували зачитати реферат російською мовою про українсько-російські культурні зв’язки.
Так мої сусіди з-за Сяну залучають до Польщі совок, русский мир і радянщину. І опосередковано кремлівську пропаганду. Бо ж то власне Оксанка не бачить нічого дивного в тому, що в Любліні мала би лунати російська мова, бо її батько служив в АТО і там було багато російськомовних патріотів. То чудово, Оксаночко. То ти собі на конференції в Івано-Франківську або Львові розповідай про русскоговорящих патриотов російською мовою і навіть хай вони до вас приїдуть. Але ваші російськомовні патріоти то не наша польська справа і це не аргумент, аби в Любліні теж лунала російська мова. Бо у нас російськомовних поляків немає і до нас ваші аргументи не стосуються. Люблін то не Івано-Франківськ, панночко з Калуша. Тобто наратив хлопчини, який мене розкритикував за мову ворожнечі — суто кремлівська пропагадна.
Патріотизм українця — фашизм. Влада україни вибрана в демократичних виборах — фашистська хунта, критика Росії — мова ненависті.
Як ви сильно розгубилися, сусіди!
Мені вас шкода.
Przemysław Lis-Markiewicz
