Культура

Ліз по драбині, а впав з лєсніци…

Моя рідна мова — українська. Бо я українка, це логічно. В мої роки, у нас на Волині насміхалися над тими, хто після двох років Рад. армії переходив на російську, казали: «ліз-ліз по драбині, а упал с лесницы…»

Водночас, всіляко віталася багатомовність, на жаль, тоді не всім доступна… Коли я приїхала в Київ, відчула одну з великих проблем, не подолану донині — різносторонній розрив соціальної тканини, відчуженість і напруження між містом і селом.

Думаю, коріння цієї проблеми, зокрема і в 30-х, коли село зазнало Геноциду, і в «кріпосному праві», яке до 60-х жило без паспортів. Зрозуміло, офіційна ідеологія, зовсім за Оруеллом, проголошувала «стирання різниці» між містом і селом, яке має настати вже ось-ось…

Все це витворювало особливу атмосферу, коли спілкування рідною мовою, що у кожного народу, який розвивається природно — є нормою, у нас вимагало особливих якостей. Набагато легше було сховатися в натовпі, переступити і зректись…

Пригадую, коли я купувала квіти на Бесарабці (перші роки в Києві), продавчиня, зреагувавши на мою українську, спитала: «А звідки ви… З Канади ?..» Я відповіла: «Я з України. А ви звідки?..»

Відповідь, я звичайно, знала.
Тому, мовна проблема — це не мовна проблема.
Це комплекс заходів з подолання постгеноцидності.

Навіть, якщо частина суспільства через синдром «скорбного бесчувствия» не хоче цього визнавати. Повернення людям власності (це, а не лише перейменування — є справжньою декомунізацією!). Доступ до якісної освіти і медицини. Культури — в найвищому, багатомовному світовому її розумінні.

Звичайно, за останні десятиліття і Київ змінився, і дещо в «гуманітарній аурі»…… І все ж, на мій погляд, до глибини ми ще не добрались. Або просто не з того почали…

Лариса Івшина

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.