Написанням книг — оповідань, повістей, просто текстів багато не заробиш. Власне кажучи, нічого не заробиш. Треба придумати щось інше. Грабунок банку, переправляння ухилянтів за кордон, торгівля зброєю чи наркотиками. Можна просто горілкою.
Але життя минає. Маєш все більше знайомих аптекарок і все менше знайомих барменів. І ніяк не вдається розбагатіти. Я думав, що можу дозволити собі все, доки не побачив ціни на черешню.
А от декому в Чернівцях гроші абсолютно не потрібні. Вони в них завжди є. Правда, не багато. Він сидить собі в кав’ярні з манерами Вінніту і символізує собою єдність і непорушність блоку національних сил.
Словом, липень. Настрій – лягти на картонку і з’їхати з льодяної гірки прямо в море. Хочу в сандалях і у лляній сорочці їздити на велосипеді за овочами, сиром і вином десь в Італії. Без грошей і без надій.
Літо
—Ти обзивала мене уві сні.
— Я не спала.
Важко сперечатися з жінкою. Практично неможливо. Я намагаюся не сперечатися з ними в їхній присутності. Але постійно їх вивчаю. Власне, вчуся у них. Вони сильно відрізняються від мужчин. Якщо жінка каже «понюхай це», то це як правило приємно пахне. Цим жінка докорінно і приємно відрізняється від чоловіка.
Є багато інших плюсів. Розум, краса, пристрасть. Є, справді, і пару мінусів. Коли жінка створює проблеми – це нормально. Погано коли вона починає їх вирішувати. Тоді не потрапляй їй під гарячу руку. Жінка з нічого може справити враження. І вона стає не схожою на жінку.
То може досить називати літо бабиним? Кожен сам повинен гендерно ідентифікувати кліматичні умови.
Танець
Льоня жив на Федьковича у майже єдиному на всю вулицю радянському двоповерховому будинку. Їхня квартира була трьохкімнатною і там було багато місця. Тому його мама, тьотя Валя, частенька збирала нас, його однокласників, на невеличкі культурні вечори по суботах.
Треба було обов’язково приходити у білій сорочці. Тьотя Валя завжди випікала один і той смачний торт, назву якого я забувся. Але перед тим як їсти торт з компотом, ми вчили новий модний танець. Він називався дивно – лєтка єнка. Вчив його з нами тато Льоні – дядя Боря. Він вмикав програвач, ставив на нього платівку з журналу «Кругозор», ми шикувалися один за одним і танцювали. Було весело і цікаво.
Одного разу Льоня не прийшов до школи. Вчителька Лідія Григорівна сказала нам, що у Льоні помер тато. Наш дядя Боря. Більше ми у затишній квартирі на Федьковича не збиралися по суботах. А потім родина Льоні виїхала кудись за кордон.
Пройшло багато років. Ми також опинилися хто де.
Несподівано наблизилася дата – 50 років закінчення школи.
Всі мої однокласники отримали невеличкі поштівки з американською адресою, на якій було написано «Запрошую на лєтку єнку. Ваш Льоня».
Але ніхто в Америку не полетів, бо забулися як танцювати той танець.
Володимир Килинич
