Михайло Клименко… В цьому імені для мене сконцентрувалося все — висока поезія і рідкісний талант, виняткова людяність і порядність, шляхетність і лицарство, весна і любов, проліски і сон-трава… А ще — моє власне минуле, яке осяяне світлою сутністю цієї людини, моє власне майбутнє (ось воно, вже сьогоднішє!), яке реалізувалося завдяки йому, Поетові і Вчителеві. Якби не Михайло Клименко, навряд чи я був би тим, ким є зараз.
Якби не його високі, наснажені глибокою любов’ю, окрилені рідкісним натхненням вірші, навряд чи мене звабили б для наслідування і обрання собі ідеалу справжнього поета інші митці слова. Вперше я познайомився з його творчістю у 1968 році. Саме тоді вийшла його запахуща й неповторна своєю тональністю книжка «Зажнив’я» і я, вже по вуха закохавшись у поетичне слово, бігав щонеділі зі свого 
Половецького до Бердичева, щоб накупити на виділеного батьками карбованця перших-других збірок різних авторів (коштували вони тоді 10-20 копійок, і на прилавках книжкових магазинів їх було ой як багато!), щоб дорогою назад проковтнути їх, одухотворитися ними, потайки порівнюючи поетичне письмо надруковане — зі своїм, каракулевим, у зошиті в косу лінійку…
Вже запримітивши ім’я Михайла Клименка на сторінках тодішньої «Радянської Житомирщини», в якій він працював і дуже часто друкувався (як поет), я з радістю придбав «Зажнив’я» і вже за звичкою дорогою прочитав її, перечитуючи вдома ще і ще, вивчивши мимохіть багато поезій напам’ять. Від неї віяло березневим таловинням, яблуневим та бузковим цвітом, гарячим духом жнив і життєдайного зерна…
Інтуїтивно здогадавшись, що цей поет працює в названій газеті, я після довгих вагань вирішив надіслати на її адресу свої перші віршовані спроби. Відповідь не забарилася. Вже через днів десять я тремтячими руками тримав листа за підписом… Михайла Клименка! Той лист був коротким, але змістовним. «Хороші вірші писати важко… Але талант, помножений на працю, дасть свої плоди…». «Грація лебединого цвіту», «…сонячне проміння Джерелами із неба б’є» — гарні образи. Отак треба й писати вірші — метафорично й свіжо…». Ці слова бальзамом лилися на душу, хоч нічого з надісланого не було надруковано в газеті. Мені виповнилося лише п’ятнадцять, я ще перебував десь між дитинством і отроцтвом, але й думка, що Максим Рильський видав першу книжечку віршів «На білих островах» саме в п’ятнадцять, не давала спокою. Поборов я своє самолюбство й білу заздрість лише тоді, коли дізнався, що М.Клименко свої дебютні «Сині очі весни» запропонував читачам у 30…
Вірші потім я писав вряди-годи, хоч читав багато і був переконаний, що любов до поезії — то назавжди, а в 1970 році, коли закінчував школу, та духовна пристрасть вибухнула цілим букетом власних поетичних блискавок. І знову я зважився надіслати їх «Радянській Житомирщині», написавши на конверті й ім’я Клименка (а раптом вони знову потраплять до нього? Мені дуже хотілося цього).
Вже набагато пізніше я довідався, що Михайло Клименко відповідав на всі листи початкуючих літераторів, але тоді я цього ще не знав, тому знову був приємно вражений: рівно через тиждень я отримав лист-відповідь. Конверт був підписаний рукою Михайла Даниловича, ще й в дужках він після «Михайлу Пасічнику» уточнив — «десятикласнику», — хоч зазвичай це робила секретарка на друкарській машинці, відправляючи офіційну редакційну кореспонденцію.
Власноруч, гарним розмашистим почерком був написаний і сам лист поета мені. Це настільки вразило, що я замість того, щоб готуватися до випускних екзаменів, з головою поринув у поетичну творчість, через деякий час знову надіслав нові вірші уже дорогому, хоч і особисто не знайомому мені Клименку… І знову — теплі зворотні листи, знову від руки, знову по-батьківськи уважні й мудрі… Тоді ж, у квітні 1970, з’явився і мій перший вірш на сторінках газети.
Листи Михайла Клименка я зберігаю до цього часу (пройшло вже 36 років) як дорогоцінну реліквію, пов’язану з найсвітлішими спогадами своєї творчої юності, зворушливої дружби початківця і відомого українського письменника. В одному з листів (а були і листівки-вітання з 1 Травня, іншими святами, цими листівками я теж дуже гордився) Михайло Данилович запросив мене в Житомир. Сам я не наважився їхати до редакції, тож умовив старшого від себе і доволі сміливого сусіда Стасіка Ружицького скласти мені компанію і в разі моєї розгубленості при зустрічі з поетом взяти весь «візитно-переговорний» процес на себе.
Коли ми переступили поріг редакції, я і справді не знав, на яку мені ногу стати. А як дізналися, що Клименка немає, навіть зрадів — не доведеться бути в ролі молодого Єсєніна, який розповідав про свою першу зустріч зі справжнім поетом так: «Когда я смотрел на Клюева, с меня капал пот…». «Треба було допитатися до мене додому», — писав у черговому листі той, кого я вже мав за свого творчого опікуна.
Як би там не було, а та перша зустріч таки відбулася — і на його роботі, і в нього вдома. І це — в один день! І хоч в робочому кабінеті поета з мене, пригадую, «не капав піт», все ж я був розгублениий, як на найважливішому в житті екзамені. Ще й зараз пригадую атмосферу й антураж тієї кімнати: за величезним столом, устеленим по вінця рукописами (здебільшого чужими) віршів та прози сидів засмаглий чоловік-красень в сліпучо-білій сорочці з чорними насічками-нитками, пасма його розкішного, подекуди вже 
сивуватого волосся класично розсипалися навколо голови, створюючи неповторно-природній ореол, який видався мені тоді божественним німбом. На вішалці висіло довжелезне — мало не від стелі до підлоги — пальто його сусіда по кабінету журналіста Костянтина Кізуба (про нього я довідався пізніше, він і справді був двометрового зросту) та модна на той час серед поетів кепка з «антеною» Михайла Даниловича (коли ми виходили, він одяг її на голову).
Поет, упізнавши мене, бо вже мав фотографію, яку попросив для добірки віршів, одразу відклав убік перо, підвівся з-за столу, міцно потис обома своїми руками мою руку, запросив сісти поруч. «Саме дописую цикл рубаїв», — кивнув на лист паперу, який щойно відсунув, і мій погляд миттю вихопив ще волого-чорнильне, свіже:
Ну хто тебе з калиною зрівняв?
Фантазії ні краплі той не мав:
Калина червоніє десь під осінь,
Ти ж загорілась враз, коли обняв…
І відразу, тут же, за мить після мого приходу, відбувся перший його урок поезії для мене. Клименко підніс до губ ручку, самокритично гмикнув (це була одна з його постійних звичок), і почав правити щойно написане. Замість «Фантазії ні краплі той не мав» він поставив «Той анічуть фантазії не мав», а замість закресленого «Ти ж загорілась враз…» написав «Ти ж спалахнула враз…», пояснивши при цьому: «Загорітися можуть і сирі дрова, а спалахнути — лише швидкозаймисте. Обличчя, наприклад».
Пізніше я не раз був свідком того, як нещадно правив себе самого Майстер — навіть у книжках, які вийши з друку. А в чужих книжках — і поготів. Бувало, що й пересилав ці книжки зі своїми заувагами (це його слово) авторам. Мовляв, перевидаватимуть колись, то, можливо, врахують правку. Так трапилося і з моєю книжкою «Хлібні заповіти», підписаною Клименку в 1988 році. Десь через тижнів два він повернув її мені, порадивши знести коректуру в робочий екземпляр з подальшим дослуховуванням до зауважень.
А втім, це вже певне забігання вперед, бо ці спогади чомусь не хочуть влягатися в хронолічну послідовність, нахлинають раптово, спонтанно, щемно-солодко…
Можливо, я надто деталізую ці найперші згадки і враження від зустрічей з Клименком, але роблю це із однією метою: ще раз потвердити, що він був напрочуд уважним до літературної молоді, а його робота в редакції зводилася виключно до роботи з авторами та до формування щомісячної літературної сторінки для газети. І принагідно хочеться висловити вдячність її редакторам, які створювали Михайлу Клименку умови для цієї благородної місії — виховувати письменників для обласної організації СПУ (тепер — НСПУ), не змушуючи писати рутинні матеріали на ту чи іншу тему. Для цього вистачало і рядових журналістів. Слід також зазначити, що в ті «авторитарні» чи «застійні» часи письменників, надто ж такого рівня і потенціалу як Клименко, поважали й цінували у владних коридорах більше, ніж зараз, у часи примітивно-ринкової демократії і відносно-умовної незалежності України. Щоправда, докучала тупувата абревіатура «КДБ», яка чорною хмарою нависала і над Клименком, і над його учнями. Про це трохи нижче.
А тим часом настало літо 1970, мені належало зробити вибір, куди вступати на навчання. І тут Михайло Данилович відграв неабияку роль у подальшій долі сільського хлопця-випускника. Максималізм, притаманний сімнадцятилітнім, вказував мені на факультет журналістики, але досвідчений Клименко тактовно порадив: можливо, краще в Житомирський педагогічний, адже тут філологію вивчають навіть краще, ніж на журфаці… Та й додому ближче (до речі, навіть не знаючи моїх батьків, Клименко завжди передавав їм своє вітання).
І ось перший письмовий екзамен на філфак. Я обрав собі тему (вільну, бо любив свободу письма), почав писати. Аж тут ніби грім з ясного неба — в аудиторію заходить Клименко з якимось крутолобим чоловіком. Підійшли до мене, привіталися, поцікавилися, яку тему обрав для написанння твору. Через хвилину так само тихо й ніби непомітно вийшли, залишивши мене в розгубленості й розхристаності думок, серед яких була найчіткішою: чого приходили, хто був той другий? Пізніше з’ясувалося, що Клименка супроводжував викладач української літератури Леонід Тимофійович Пивоварський. В такий оригінальний спосіб познайомив мене з майбутнім улюбленим вчителем альмаматері Михайло Данилович…
На курсі в нас було четверо хлопців і сорок шість дівчат. Троє — Петро Опанасенко, Михайло Жайворон і я писали вірші, кожен у свій спосіб знайшов свою дорогу до Клименка. Але коли ми зійшлися в педінституті і поселилися в одній кімнаті гуртожитку, ці три дороги легко й непомітно злилися в одну і вела вона саме до Клименкового дому.
Усіх трьох уже періодично друкувала «Р.Ж.», тож раз на тиждень-два у нашої трійки крім батьківських карбованців та стипендій з’являлися гонорари (о це солодке майже забуте сьогодні слово!), але траплялося, що в четвер-п’ятницю ми вже не мали ні копійки, отож, попереписувавши «на чистовик» свої нові поетичні творіння, збиралися ввечері до Михайла Даниловича. Двері його домівки були однаково широко відчиненими для всіх літераторів, а надто ж для нас, кого він любив і підтримував у всьому найбільше. Принаймні ми вірили в це. Уже порівняно «давнім» учнем був Петро Опанасенко, який і ініціював ці відвідини.
Варто пригадати, що Петра звів з Клименком Валентин Грабовський, який дружив колись з сестрою Опанасенка Олею, а коли той служив у армії (Стрий Львівської області), полюбляючий неординарні доброчинні витівки, Михайло Данилович навіть провідував його в частині. Отак просто — найняв таксі і поїхав до здібного літератора-солдата з Житомира у Стрий. Саме тоді, як розповідав Петро, вийшла чергова Клименкова книжка і автор отримав платню за неї…
Поки солдат відбував строкову службу, М.Клименко сам уклав рукопис його першої книжечки «Я ще солдат», сам відвіз його до видавництва «Молодь», а вже в 1971 році, коли автор був на першому курсі, ця збірка побачила світ.
Усі разом ми раділи, коли в тому році відбувся черговий з’їзд Спілки письменників України і доповідач процитував строфу з вірша П.Опанасенка:
В сльоту безсонних маршів не боюся,
То я такий лише на вигляд кволий:
Коли стою за себе — мо, й хитнуся,
А за Вітчизну, впевнений, — ніколи!
Так от, варто було нам лише переступити поріг квартири, як Михайло Данилович похоплювався:
— Ви сидіть, дивіться книги й журнали, а я буду вбирати картоплю. Голодні ж, либонь…
На наші формальні заперечення (бо ж таки й справді були не вельми ситими) він лише посміхався і робив свою справу. Вірші розглядалися лише після вечері. Але нікому з нас і ніколи не було ніяких скидок… Пізніше до нашої «трійці» приєднався на курс молодший Петро Білоус, на якого теж покладав великі надії Клименко, і вони — виправдалися. Досвідчений наставник рідко коли помилявся у своїх учнях…
Михайло Данилович не любив тодішньої цензурозацикленої влади, а на кадебістських прихвоснів казав не інакше як «собаки». Видно, добряче насолили вони і йому, бо ж любив Україну, відстоював українську мову, був патріотом отчого краю, а не «великої й неділимої». Це саме в нього з «крамольних» рукописів ми познайомилися з творчістю Василя Голобородька, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Івана Дзюби…
Вочевидь, що це під впливом переслідуваних владою авторів я написав у свої неповні 18 років вірш «Вкраїнська мова». Хай дарують читачі, що наводжу його повністю, адже з цим віршем пов’язана цікава історія.
Вкраїнська мова… Повінь золота,
Цвітіння радість, колосків задума…
Я думаю й не можу передумать:
Яка ж вона велика і свята!
Під гнітом-чоботом, що розтоптать грозив,
Зазнала всього, рідна моя мово,
Та все ж твою чарівність барвінкову
Брудні не столочили голоси.
І, повна сили, мужності й краси,
Неначе місяць вповні, ти розкішна,
Ти вийшла зі знущань, прекрасна й ніжна,
Як райдуга виходить із грози!
Так от, коли я в числі інших віршів показав наведений вище Клименку, то через кілька днів був глибоко розчарований: над ним замість очікуваного плюса чи бодай «галочки» стояло категоричне поетове «Ні!». Тоді я не насмілився запитати, чому ним була винесена така категорична ухвала. Лише через кілька десятиліть зрозумів: Михайло Данилович забракував вірш не через його художню недосконалість, а з батьківських мотивів уберегти мене від переслідувань тих, хто в щонайменшому прояві любові до України та її мови вбачав «буржуазний націоналізм». Проте саме цей вірш і став невдовзі детонатором моїх непростих стосунків з КДБ.
А сталося це ось як. Не сподіваючись, що він буде надрукованим в обласній газеті, я віддав його в інститутську стіннівку «Філолог», яку тоді редагував Микола Васильович Никончук. Студентський безоглядний максималізм і прозора, без езопівщини, мова твору йому сподобалися, але й він зрозумів, що цей вірш може принести багато клопотів автору. Тому, вміщуючи «Вкраїнську мову» у стіннівці, викладач-філолог зробив дуже обачну правку: замість рядка «Неначе місяць вповні, ти розкішна» поставив «Як і російська мова, ти розкішна»… Проте й це не врятувало ситуації — рядки «Пад гнітом-чоботом, що розтоптать грозив», «Брудні не столочили голоси…» та «Ти вийшла зі знущань…» не могли заховатися в затінку наче й рятівного рядка «Як і російська мова, ти розкішна…». У сімдесяті роки цього було достатньо, щоб потрапити у жорстку немилість служби безпеки…
Михайло Данилович дуже любив квіти. На всіх підвіконнях його квартири і взимку цвіли проліски, сон-трава, верес. Якось, прогулюючись парком (він завжди любив витягувати нас із редакційного кабінету на природу), милувалися передосіннім розмаїттям клумбових барв, він смакував назвами «жоржини», «настурції», «мати й мачуха», а коли запитав у мене, як називається одна з інших квіток і я, на свій сором, не знав, журливо похитав головою: бути поетом й не знати, як звуться квіти… Уже набагато пізніше, коли я показав Учителеві свою поему про діда-травозная «Людина-корінь», в якій використав більше сотні народних назв лікарських рослин, він, ледь замислившись, тихо мовив:
– Дуже добре, Михайле. Я вже таких віршів, ніколи, мабуть, не напишу… Це була найвищою з похвал, якими всіх нас щедро, але справедливо й з великою радістю обдаровував літературний наставник.
У 1972 році, будучи студентом другого курсу філфаку, я одружився. Весілля було по-незаможницьки простим – з акордеоном сільського музики, вертепним перевдяганням, студентськими витівками і жартами сільських дотепників, з позиченими в подружжя узбеків-однокурсників весільними обручками для людського ока і для фото, – але пам’ятним і досі. Першого дня Михайло Данилович не зміг приїхати привітати свого учня, але його донька Наталя, вчарована фольклорними дійствами, хутко помчала додому в Житомир і таки привезла його в моє Половецьке… І досі завдячую їй за це, бо велику людину, про яку я так багато розказував своїм батькам, побачили вони самі на власні очі і переконалися, що його вишукана простота і надзвичайна скромність, людяність, порядність були справжніми, непідробними, природніми. Клименко привіз нам з дружиною проліски у горщику, і це був найкращий з-поміж усіх інших подарунок…
Поета шанували в Києві, хоч він рідко бував там, не заводив меркантильних знайомств зі столичними метрами. Хіба що приїздив вичитати верстку нової книжки, купити літератури. Але коли потрібно було повезти туди молодого літератора, завжди робив це охоче, з ентузіазмом. Так, на квартиру до поважного Леоніда Новиченка він їздив з авторкою першої книжки Марією Павленко (так само, як і до Дмитра Павличка), до редакторів «Радянського письменника» та «Молоді» Володимира Підпалого, Анатолія Камінчука, Станіслава Зінчука – з Володимиром Козаком, Петром Опанасенком та іншими. Коли я відозив до «Молоді» рукопис своєї першої книжки «Робота» з його рецензійним благословенням, він передав мною для редколегії альманаху «Вітрила» добірку віршів Петра Білоуса з таким супроводжуючим написом: «У вас в Києві є поет Дмитро Білоус, а в нас у Житомирі – поет Білоус Петро. Дуже прошу звернути увагу на його творчість, здається, це серйозний і багатообіцяючий юнак…».
Я завжди, з самого початку нашого творчого спілкування, намагався проникнути в так звану поетичну лабораторію свого вчителя. А він і не приховував нічого – навпаки, навіть заохочував до цього і часто провокував до співтворчості. Інколи я дивувався: чому наш кумир не дає ніяких творчих завдань, не схиляє до якихось тем, проблем, не видає жодних інструкцій, вказівок, а повчання взагалі були для нього неприпустимими. Лише червоний олівець вправно гуляв по наших рукописах і цього було достатньо, аби не відвідувати всілякі заідеологізовані студії.
«Поезія – всюди, потрібно лише бачити її. А ще треба знайти свою «золоту жилу» у творчості, – любив повторювати поет. Коли одного з нас спіткали серйозні життєві негаразди, він розважливо-мудро казав: «Поезія в нього лежить просто під ногами, а він не хоче скористатися цим». Так, тепер я добре розумію, що прекрасне можна видобувати і з радості, і зі смутку, і з щастя, і з горя… «З десяти написаних мною віршів я відбираю для друку лише один», – зізнавався лірик. Він був вимогливішим навіть від Генріха Гейне, котрий казав: «Якщо з семи творів один виходить вдалим, працю поета вже не можна вважати марною…»
Після закінчення педінституту всі ми троє – П.Опанасенко, я і М.Жайворон вибрали для вчительської роботи поліські райони — Олевський та Ємільчинський. Очевидно, в цьому була і заслуга Михайла Даниловича, неперевершеного співця Полісся, чуйного не лише до людей, а й до травини-квітки, дерева й звіра… Саме він прищепив нам любов до найглибших закутів області. Приїздив до нас у Білокоровичі і Діброву Олевську, і то — без попередження, спонтанно й неочікувано. Бувало, що й не заставав удома, але не жалкував: поїздки збагачували його новими враженннями, які він одразу ж переплавляв у неповторні вірші…
Пора весні приходить на Поліссся:
Склювали вже калину снігурі,
Ліс холодів, що взимку був розрісся,
Вже сонце обчикрижує вгорі…
Одного разу в дверях своєї вчительської квартири я застав записку з дорогим серцю почерком: «Був у неділю вранці, картоплю, яку гарно їдять жуки, не бачив, — розповідав сусід. Обізвіться якось, Михайле, привезіть чи надішліть нові вірші…». Як тут не будеш писати, коли сам Клименко добирається до тебе з Житомира мало не під білоруський кордон, щоб підтримати, надихнути, розраяти і вселити віру в свої сили!?
***
…Всі ми, поети і навіть прозаїки, повилітали з літературного гнізда Михайла Клименка, з-під його затишного батьківського крила. І майже всі залишилися вдячними йому за турботу і піклування. У 1977 році я став членом Спілки письменників, мої збірки виходили одна за одною, але до Клименка я ходив як до вчителя завжди, несучи йому і видані, і невидані твори — на суд праведний. Коли наостанку йому було дуже важко — і матеріально, і морально — кожен з нас намагався підтримати його, якось розраяти, чимось допомогти. Будучи засновником і редактором видавництва «Житомир», Михайло Жайворон благодійним способом видав останню прижиттєву книжку поета «Обрії кличуть». Тоді, отримавши тираж, Михайло Данилович гірко пожартував
— Мене вже, хлопці, інші обрії кличуть…
Невдовзі він і справді відійшов за обрій своєї красивої в творчості і повсякденному житті долі.
Михайло Пасічник
