Микола Лукаш народився 19 грудня 1919 року на день Святого Миколая. Мойсей Фішбейн, український поет та перекладач єврейського походження, якось сказав про свого вчителя:
«Микола Олексійович Лукаш був геній. Таких постатей, як Микола Лукаш, я не знаю в жодній нації світу, включно з єврейською нацією. Він був геній, він був український геній. Мені пощастило: це була найближча мені людина в Україні».
Блискучий поет і лінгвіст, знавець 22 мов, геніальний митець, який у радянські часи подарував українському читачеві понад 1000 видатних творів світової літератури від 100 авторів, неперевершений Микола Лукаш з’явився на світ важкої зими 1919 року в освіченій родині ткача з шляхетським корінням Олексія Яковича Лукаша та Василини Іванівни з роду Оникієнків.
Унаслідок поразки УНР більшовики вже контролювали всю територію Лівобережного Полісся включно з Сіверщиною. У 1920-х роках багатодітна родина Лукашів, як і безліч інших селянських сімей підрадянського Полісся, була пограбована. «Розкуркулення» викидає Лукашів з власної хати. Від пережитих потрясінь майбутній геній українського мовознавства до 4-х років не може говорити…
Казали, Миколу врятував від німоти дядько Дмитро Оникієнко, котрий багато читав дитині книжок, багато розмовляв з небожем, бо вважав, що з такими розумними очима не можна бути німим.
Є й інша легенда: Миколку вкрали цигани, і він кочував із табором, поки батьки його не знайшли. Після повернення дитя заговорило, але ромською, згодом українською, російською, польською, німецькою, самотужки вивчило ідиш.
Лукаші змогли пережити колективізацію та Голодомор, Микола успішно закінчує середню школу, під час навчання в якій пише перші поезії, чимало з яких присвячує своєму першому захопленню — однокласниці Валентині Зелiнськiй.
1937 року Микола Лукаш вступає на історичний факультет Київського національного університету, потроху здійснює свій перший, пізніше втрачений, переклад «Фауста» Йоганна Ґете, однак невдовзі бере академвідпустку й у 1939-1940 роках викладає українську та німецьку мову в школі на Київщині.
Знайомі подейкують, що цей крок пов’язаний із нещасливим коханням Миколи до Олени Біличенко з Таврії, котра виходила заміж 4 рази, краючи юне серце. Невиліковний романтик, людина надзвичайно високої й тонкої культури Лукаш так і залишиться до віку холостяком…
Під час війни Микола Лукаш зазнає двох поранень, матиме проблему з ногами, і зір ставатиме все гіршим.
У 1945-1947 роках Микола Лукаш вчився у Харківському педагогічному університеті іноземних мов, пізніше викладав у ньому німецьку та французьку мови.
Він перекладав із мови оригіналів, а не російських текстів, як дехто практикував. Робив це без чернеток. При цьому не пам’ятав номера свого телефона. Казав: «Я собі не дзвоню».
Жив Микола бідно, харчувався абияк. Хоч страшенно переживав, що втратив переклад «Фауста», відновив роботу. Працював усюди: у кімнатці гуртожитку, у «кутку» на Журавлiвцi, на канапі, наданій директором НДI лісівництва, за «власним» столиком у науковiй бібліотеці. У власній квартирі викинув газову плиту, щоб було місце для книжок. Ходив пити каву на нижньому поверсі готелю «Київ», кілька разів на місяць ходив обідати в «Інтурист», щоб почути мову іноземців.
Близько 1950 року його перекладацьку майстерність помітив Максим Рильський. А 1953-го виходить друком перший переклад Миколи Лукаша. У 1955-му нарешті друкується його «мегатвір» — «Фауст» Ґете, що приносить митцю славу. 1956 року Лукаш вступає до Спілки письменників України, 1958 року повертається до Києва, працює в журналі іноземної літератури «Всесвіт», що стає найпопулярнішим українським щомісячником, наклад якого сягає 50 тисяч примірників.
З середини 1950-х по 1973 рр. Микола Лукаш здійснює більшість своїх найкращих перекладів – «Дон Кіхот» Мігеля Сервантеса, «Декамерон» Джованні Боккаччо, «Пані Боварі» Гюстава Флобера, поезії Бернса та Гейне, Шіллера й Верлена, Рільке, Гюго, Міцкевича, Тувіма, Маяковського та багатьох інших — поезія й проза всіх напрямів і стилів.
Сам видатний поет і прозаїк, майстер епіграм і пародій, нестримний імпровізатор і фольклорист Микола Лукаш був не просто обдарованим поліглотом і перекладачем з феноменальною пам’яттю, а й митцем-новатором.
Переклади Лукаша засвідчили появу в Україні не просто майстерного, а найталановитішого її перекладача, завдяки котрому далекі герої Сервантеса чи Гейне говорять українською жваво, природно й зовсім невимушено. Володіючи феноменальним словниковим запасом із самих глибин народної мови, Микола Лукаш вдало використовує у своїх перекладах маловживані українські слова, зокрема питомо поліські, створює й неологізми.
Геніальна творчість Миколи Лукаша припадає на час невпинної русифікації України, коли українська література всіма засобами зводиться до іміджу смішної, суто «селянської» або, навпаки, винятково офіціозної, паркетної. Лукаша критикують радянські метри за порушення російських канонів перекладу.
Микола Олексійович, як і раніше, лишається простою й відкритою людиною у спілкуванні зі своїми приятелями, активно підтримує здібних перекладачів-початківців. Переживши Голодомор і більшовицькі репресії кінця 30-х років, війну й окупацію, він призвичаївся до радянської реальності.
Однак 1973 року, вперше за весь публічний період своєї творчості, Микола Лукаш не втримується й без жодного галасу, звичайною поштою, надсилає звернення на адресу керівництва Радянської України, в якому «по-донкіхотівськи» пропонує ув’язнути себе замість засудженого за книгу «Націоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби (5 років концтабору та 5 років спецпоселення):
«У зв’язку з тим, що я, нижчепідписаний, цілком поділяю погляди літератора Дзюби Івана Михайловича на певне, офіційно у нас не існуюче питання, за яке, наскільки мені відомо, його засудив нещодавно один з нарсудів м. Києва, та беручи до уваги: а) стан здоров’я засудженого; б) ту обставину, що в даний період (кінця якого ми з Вами не можемо передбачити бодай наближено) для мене особисто перебування на будь-якому режимі здається майже рівно вартним, через те більш-менш байдужим, – прошу ласкаво дозволити мені відбути замість вищеназваного Дзюби І. М. визначене йому судом покарання».
Після цієї лицарської витівки Микола Лукаш зазнає репресій з боку уряду. Одного з найталановитіших митців, феноменального поліглота й ерудита намагаються приборкати вимушеним жебрацтвом.
Лукаша виключили зі Спілки письменників.
20 років йому забороняли друкуватися. Лукаш не мав стабільного заробітку, розпродавав власні книжки. Позбавлений можливості будь-якого друку й скільки-небудь стабільного заробітку, часто залишаючись просто голодним, Лукаш здебільшого грає в шахи й більярд, засідає в доміно у Маріїнському парку, дивиться «Динамо» і вештається містом без верхнього одягу навіть узимку, дедалі рідше відмовляється від чарки горілки…
Попри депресію, Микола Лукаш намагається не здаватися, розважається життям так, як того дозволяють обставини. «Його цікавила література іронічна, грайлива, жартівлива і фантастична, в якій обов’язково з’являвся диявол і мотив спокуси, балансування на грані між Божественним і пекельним. Микола Олексійович, звичайно, чудово знав, що означає носити у своїй душі пекло, хоча зазвичай виглядав дуже спокійним і врівноваженим. Однак іноді у нього проривалося, що він не хоче жити», — згадує похресниця митця письменниця Роксана Харчук.
З початком 80-х років твори Миколи Лукаша знову друкуються, однак формальної реабілітації, не кажучи вже про визнання, немає. Поет переносить складну онкологічну операцію, його невгамовне раніше творче натхнення поступово згасає, хоча з початком «перебудови» у 1987 році митця ще встигають поновити у лавах Спілки письменників…
За життя Миколи Лукаша його творчість ніколи не була гідно пошанована, Маестро тричі висували на здобуття Шевченківської премії, проте щоразу його кандидатуру відхиляли.
29 серпня 1988 року Микола Олексійович Лукаш помер, так і не встигши здійснити багатьох своїх мрій. Вічная пам’ять!
Олег Вишняков
