— Коли я почну свої «протирання дзеркала», спробую порахувати, скільки разів за 43 роки нашого спілкування ти назвав мене Танею, а не Дєнікіною! – задерикувато й необачливо промовила я, намагаючись заховати своє важке розуміння стану Його здоров’я і страшні передбачення. Простягаючи Михайлові Федотовичу «цеглину» з «Бібліотеки Шевченківського комітету» (видання 2008-го року) «Михайло Слабошпицький. Поет із пекла. Романи», ще більш необачливо пробурмотіла про свої побоювання, «щоб не залишилась без авторського підпису»… І тієї ж миті «прикусила язика»….
Проте, Він майже весело (ззовні так виглядало) здивувався («чому так сталося?!», адже книга вийшла півтора десятиліття тому?! І не менш оптимістично запевнив, що ось без підпису автора «вже не залишиться!». І під час тієї зустрічі жодного разу, вперше за всі роки не назвав Дєнікіною, ніби позбавив «особливого статусу» у відповідь на моє невдале кокетування. І цього 
разу не нагадав, яке у мене справжнє прізвище. Поставив крапку. Дзвінко згорнув книгу, ніби завершив наше з ним земне спілкування:
– Тримай, Таню, і тримайся! – останнє побажання було завершенням розмови, яка тільки що відбулася, про нашу долю – переселенців з окупованого РФ Луганська. Дружні обійми, які виявилися прощальними. Хоча кілька хвилин по тому переповнений зал Національного музею літератури України захоплено вітав Михайла Слабошпицького, незмінного й неперевершено компетентного щодо літературного процесу взагалі і кожної конкретної письменницької особистості, ведучого книжкових презентацій, творчих вечорів, телевізійних і радійних інтерв’ю, глибоких аналітичних бесід, обговорень.
Заходи, на яких «диригував» Михайло Слабошпицький, неодмінно перетворювались у блискучу виставу, з дотриманням усіх законів драматургії екранного чи сценічного спілкування, наповнену високим патріотизмом справжнього Українця, Державника, Батька, Громадського діяча… І до кожного знаходилось у Михайла Федотовича тепле слово, на кожного десь була прихована в пам’яті чи в душі перлинка, дотепна історія, байка, доречна ситуації веселинка.
… І не хоче серце вірити, Що це про нього – слова про Вічну пам’ять або прощання назавжди. Ось і сороковини, і чорні дні з поміткою «без Нього» крають на шматки осиротілі серця рідних, друзів, колег, читачів, прихильників творчості відомого письменника, громадського діяча Михайла Федотовича Слабошпицького… Розгублено мовчать слова, не бажаючи огортатися в траурні стрічки спогадів або вишикуватися «на папері чорними рядками»…
Гірко вписався в мою пам’ять день, коли я почула, що Михайла Слабошпицького забрала «швидка» (прихопило серце). Ше десь годину-дві тому він весело наді мною «знущався»:
– Дєнікіна, скажи що-небудь! – мені, «російськомовній» було не дуже комфортно тоді, але образу це не викликало, а виникало бажання бути гідної…
Повідомлення про «швидку» передавалося поміж письменників як зведення з фронту. Мобільних телефонів не було. Єдиний «апарат» в їдальні Будинку творчості був джерелом інформації в доповнення до новин, які привозив хтось із Києва… Олександр Климчук (Царство йому небесне!), якому було доручено зібрати деякі речі Михайла і відвезти в лікарню, дозволив разом з ним, як в «святая святих» увійти в кімнату, де в ті дні жив і творив майбутній відомий письменник, лауреат Шевченківської премії… Тоді я не могла уявити М. Слабошпицького без «Літературної України», яка обов’язково стирчала з його кишені.. Улюблена газета українського письменства, для нього відбулася Долею.
І спливає в пам’яті зізнання М. Слабошпицького – відомого критика: коли Павло Архипович Загребельний запросив молодого журналіста на роботу в «Літературну Україну», у відповідь на роздуми про відсутність у нього «імені», Павло Архипович порадив покритикувати когось з «класиків» – «одразу станеш знаменитістю!» Михайло Федотович, як відомо, не забарився – став знаменитістю!
Втім, ми, початківці, вже тоді дивились на Нього, як на велику людину. Талановиті хлопці побоювались. Молоді поетеси, звичайно, закохувались. Знаю по собі. А він в будь-який час продовжував працювати, бо весь час усталено знаходився в оточенні тих, кого незабаром похвалить або покритикує зі шпальт не тільки «Літературної України».
А тоді – осінь 1979. Я, народжена в Сибіру, ще не наважувалась жодного слова вимовити українською.
Чужие лица. Ты – в больнице.
А у меня, (зачем?!) билет.
Бледнеют колоски пшеницы
В цветочной вазе на столе.
І саме той «вчорашній день» був для мене знаковим в житті. Бо йшлося про Григора Тютюнника. Я була далека від «теми». Тільки недавно інженерну роботу (була автором однієї поетичної книжки) змінила на тележурналістику. Телекафедр тоді ще не було. А телебачення було. Багато чого доводилось проходити й доходити самотужки. І ось, з притаманною мені допитливістю, запитую:
– А хто такий Григір Тютюнник? – реакцію присутніх можна сьогодні уявити. Михайло аж підскочив:
– Дєнікіна, ідіотка, як можна не знати, хто такий Григір Тютюнник?! – щось додав про «твій Донбас»… І був шанс у мене повернутися до Луганська, не тільки не дізнавшись, хто такий Г. Тютюнник, але й назавжди «не захотіти» знати. Але Михайло навпомацки взяв книгу, розгорнув її, не обираючи сторінку. Й почав читати:
«Плюскотіли струмки. Попід дворами на вулиці сяяло низьке призахідне сонце, один за одним пливли у вечірньому небі журавлині ключі, але Нюра мовби не бачив їх і пальцями, вказівним та великим, не кивав, як завжди, лічачи синьокриле птаство. Він стояв посеред двору зсутулений, з опущеними вздовж пальта руками і невидющими очима дивився кудись мимо хат, садків, городів, навіть мимо самого неба.
І все ж інколи він зненацька посміхався і шепотів щось, тоді очі його оживали, мружилися на сонце і знов робилися невидющими.
Вечеряли мовчки. Нюра їв швидко й сердито, а не ласував, як звик те робити. І коли Нюриха несла якусь страву від печі до столу, викидаючи коліна далеко вперед, сказав раптом уїдливо:
— Чого ти ото викидаєш ті коліна, га?!»
Михайло читав для мене. Виразно, чітко. Навкруги всі слухали… Не скажу, що зрозуміла, але пішла до своєї кімнати з «Нюрою» в обіймах. Що і як було далі – хай поки залишиться інтригою (бо буде книга спогадів про незабутнього, незамінного, неповторного Михайла Слабошпицького). Але першу передачу про Григора Тютюнника на Українському телебаченні зробила саме Тетяна Дейнегіна з Луганська, завдяки урокам Михайла Федотовича. Пам’ятаю, як під час зйомки у видавництві «Радянський письменник» Анатолій Шевченко і його колеги зізнавались:
– Ганьба! Луганськ про Григора знімає фільм, а ми мовчимо!
Саме Михайло Слабошпицький на похоронах Павла Архиповича Загребельного розповів: «Якось не прийняли до Спілки луганську поетесу Тетяну Дейнегіну. А вона в той день народила трійню… Загребельний влітає на засідання: «Тетяна для народу зробила більше, ніж усі ми! Троє дітей! Голосуйте поіменно. І нехай рука всохне тому, хто проголосує проти».
Я про це почула 27 років по тому. Так і не подякувала Неповторному Павлові Архиповичу, коли він розпитував, як діти, як пишеться?.. І якщо би не Михайло, я б цього так і не дізналась. Хоча, він, як і тоді, в 1979, підскочив:
– Як ти, Дєнікіна, могла цього не знати?!
Багато чого ми б не знали, якщо б не ти, наш любий Михайле! Ось тепер осиротіли без Тебе. Я всі роки проклятої російсько-української війни уявляла, як саме тебе попрошу бути першим читачем моєї нової книги, але… Ні, ти залишаєшся з нами! Сьогодні вітаємо тебе 75-річчям від дня народження! Не треба чорних стрічок і сліз. Й не можу не звернутися до пані Світлани (Короненко-Слабошпицької).
Смерть п. Михайла народила Вас, пані Світлано. Вдруге. Іншою – багато в чому зовсім не схожою на себе недавню. Навряд чи Ви й самі уявляли, скільки в Вас закладено невичерпної Сили і Мужності, Людяності й Гідності, сміливості не погодитись з бюрократичним дебілізмом й неможливості впасти у відчай чи відступити у святій боротьбі за право увічнення Пам’яті не просто Великого Письменника і Патріота України, а й Коханого Чоловіка, шлюб з яким освячений на Небесах. І навряд чи треба звертатися до герменевтики, щоби зрозуміти, почути, відчути, як продовжується Його Життя, Його Творчість, здійснюються Його проекти, плани, задуми, бо завдяки, перш за все, Вам, «смертю смерть поправ», продовжується Життя. Низький Вам земний уклін!
Тетяна Дейнегіна
