Знаю, що йому доведеться багато за що звітуватись та виправдовуватись перед апостолом Петром, який гортає зараз сторінки його 95-літнього життя. Бо, як каже поминальна Божа служба, нема людини, щоб жила і не згрішила…
Але те, що художник, вимуштруваний у жорстких рамках соцреалізму-большевизму, відгукнувся на повів незалежності України — йому зарахується на ту шальку терезів, де зважують добрі діла.
… Йшов Божеякдалекий 1989 рік і я, молодий журналіст газети «Комсомольський гарт», почувши про повернення політв’язна Левка Лук’яненка, загорівся бажанням зробити з ним інтерв’ю. Як воно писалося під контролем КГБ і самого Левка Григоровича, що чекав мене по діагонілі після… КГБ, я вже десь розповідав. Власне, це була перша більш-менш нормальна публікація про Левка Лук’яненка в легальній совєтській пресі.
Але тут мова про інше.
Для узгодження інтерв’ю Левко Лук’яненко приходив до мене в редакційний кабінет. І тут почалося рипання дверима — то хтось прийшов запитати про якийсь не потрібний їм матеріал, то комусь забаглося попросити в мене чаю, то наче випадково втрапляли у двері — що тільки не вигадували колеги, аби мати нагоду просто глянути на легендарного антисовєтчика!
А тоді зайшов фотокор — найкращий майстер, яких я знав, Валерій Інютін і просто запропонував сфотографувати мене з Левком Лук’яненком.
Я пересів до гостя, бо тож за столом був робочим, і Валерій Петрович клацнув, відобразивши і шматок антуражу мого робочого місця. Звісно, це фото тоді не могло бути опубліковане, а з’явилось у «Сіверщині» пізніше. Аж 1997 року.
І через якийсь час приходить Анатолій Ничипорович Шкурко та приносить оцю ось картину. Написану з газетної, чорно-білої фотографії! Без жодного позування! Думаю, це перший в Україні портрет Героя України Левка Лук’яненка.
Ба, більше, завдяки Анатолію Ничипоровичу (він мені говорив: «Батька мого звали Ничипором і я — Ничипорович!», хоча називають його скрізь Никифоровичем) зафіксовано і дату моєї розмови з Левком Лук’яненком — 20 вересня 1989 року.
Це побачив я вже тільки зараз на звороті картини. Як і свої слова, виписані художником з газетної статті. Дякую услід Вам, пане художнику!
Василь Чепурний, «Сіверщина»
P.S. Анатолій Шкурко назвав цю роботу «Зустріч учня з учителем», що, звісно, є перебільшенням — я ніколи не смів би себе звати учнем Левка Лук’яненка…
