То яка ж НАША справжня віра? За так званої радянської влади (слово «радянської» тоді писали з великої літери) упродовж 70 років усіма засобами масової та індивідуальної інформації, в навчально-виховних, просвітницьких та наукових закладах, починаючи з дитясел і кінчаючи Академією Наук, насаджували як обов’язковий загальноосвітній предмет (замість колишнього «Закону Божого») нову релігію під назвою «Основи марксизму-леннінізму» – обов’язкову ідеологічну опору для всього так званого радянського народу (включно з українським, звичайно).
Потім, проголосивши Незалежність, ми рішуче і справедливо засудили й відкинули цей чужий, силоміць накинутий нам, неприйнятний світогляд.
Але, як відомо, природа не терпить порожнечі, або, по-релігійному, святе місце порожнім не буває. Багато патріотично налаштованих українців, рішуче відкинувши марксистську ідеологію, повернулись до християнства як до нібито «віковічної» нашої віри й релігії — і замість «Маніфесту» й «Капіталу» Маркса та «Полного собрания сочинений» Леніна знову стали повсюдно насаджувати нам (і самі собі!) Біблію Старого й Нового Завітів. Навіть газета почала виходити під назвою «Наша віра» («наша» — тут християнська).
Але вона, виявляється, така ж «наша», як і перед тим насаджуваний нам марксизм-ленінізм.
Не вдаючись у теологічні тонкощі, хочу звернути увагу земляків (особливо краян із Західної України, де попівство в особливій пошані) на дослідження найавторитетнішого нашого історика (до речі, уродженця Галичини й професора ще старого Львівського університету) Михайла Грушевського, який у 1913 році видав науково-популярну «Ілюстровану історію України», де в розділі «ВДАЧА, ЗВИЧАЇ, ВІРА» писав про українців часів християнської експансії.
Зокрема він пише: «Чужинці хвалять тодішніх людей наших за щирість і привітність. Особливо цікаво описує візантійський письменник Прокопій Антів і Словян, тобто Українців і їх сусідів кінця VІ віку, часів розселення. Каже, що вони ласкаві до чужинців, гостинно приймають їх і проводять далі, щоб не стало ся їм якоїсь шкоди. Жінки їх надзвичайно вірні своїм чоловікам, і часто убивають себе, коли вмирає чоловік. Дуже люблять свободу, нікому не хочуть служити ані бути під чиєюсь властю. Але не згідливі, не люблять слухати ся чужої гадки, кожний тягне на себе, і через те бувають між ними суперечки й кріваві бійки. Подібно кажуть і пізніші письменники про Українців та й инших тодішніх Словен. Кажуть, що се люде відважні й войовничі, і ніхто б не міг їм противити ся, якби вони тримали ся одностайно. Любили повеселити ся і забавити ся, поспівати й попирувати. Без пісні, танців, гри не обходила ся ніяка оказія.
Літописець (це вже християнізований — Г. Г.) сердито оповідає про тодішні ігрища між селами, а на них «плясання і всякі бісовські пісні» — тому що вони були звязані зі старою, поганською (язичницькою) вірою. Ся вдача привітна й ясна відбилася і в звичаях та постановах.
Ясними й веселими очима дивили ся на світ божий. Не знали темних, суворих богів, що напосідають ся на щастє чоловіка. Вище всього славили й шанували тепло світове, що дає себе знати в сонці, в теплі, в буйній ростинності, в усім життю природи. Прокопій розповідає про Антів і Словен своїх часів, що вони шанують єдиного бога, тобто бога неба, що посилає світло і блискавицю. Здаєть ся, його називали Сварогом. Пізнішими часами ріжні прояви сили того свого світлого бога називали ріжними йменнями. Іменем Хорса і Даждь бога, себто податедя всього добра, називали сонце. Іменем Перуна — грізну силу громовинну, що гремить і бушує в бурю. Огонь називали Сварожичем, сином великого Сварога, небесного світла й огня сонячного або блискавичного. До старших богів належав також Велес, або Волос – «скотий бог», оборонець худоби. Всі вони звали ся богами — се слово означає добро, благо (звідти такі слова, як богатий, збоже, і убогий — такий, що не має добра), а далі значило подателя всього доброго. Ті боги й по заведенню християнства зістали ся у віруваннях нашого люду, тільки покрили ся йменнями святих християнських: так ріжні вірування з Перуна перейшли на Іллю, з Велеса на св. Власія і таке инше».
Гриць Гайовий
мал. Юрія ПАЦАНА
