Певні протиріччя між константинопольським і київським патріархатами викликані різними причинами і різною, я б сказав, оптикою бачення.
Коли Константинополь наполягає на участі в Соборі мирян — він абсолютно правий з точки зори і церковної традиції, і української національної, де до приходу Московії вибирали всіх – від парафіяльного дяка до митрополита київського.
Але київський патріархат поводиться виправдано-обережно, бо має досвід передньої лінії фронту з агресивною і підступною Москвою. Зрештою, наші погодились на пропозицію греків.
Хоча, якщо чесно, мирян та священиків повинні були б ОБИРАТИ єпархіальні собори, а не просто кожен архієрей візьме з собою свого іподиякона (мирянина) та секретаря єпархії…
Коли Константинополь наполягає на таємному голосуванні та виборі з трьох кандидатур – він теж правий незворушно.
Так і буде.
Хоча побоювання нас, православних українців, висловлювані Київським патріархатом, очевидні — ми хочемо, щоб лишався предстоятелем випробуваний і незламний…
Зрештою, признаймося собі чесно, що Константинополь пропонує нам ширшого бачення церкву — сучаснішу, а ми живемо в парадигмі протистояння з Москвою, бува, мимовільно в дечому її наслідуючи і поза своєю волею консервуючись у боротьбі.
Церква ж українська має модернізуватися!
Як у часи Петра Могили. До речі, завдяки цьому і від Москви подалі відійдемо.
Процес почався і ми – його свідки.
Василь Чепурний
