Її полотнам як нікому личило захоплене тамування гладацького подиху, щасливі іскорки в очах і вигук: «Боже ж мій!.. Як писаночки!».
І при тому прискорене серцебиття — наче підпер крилами небо і зориш на заклечаний та замаєний весняною буйноквітністю земний едем — де панує цвіт, і звірі — у квітчастих льолях, і люди — наче цвітки.
Ця чистота і незнищенна радість життя, ці писанкові «безконечники» і «хвильки», ця промениста снага в її картинах наповнювали душу такою наснагою, а тіло такою криластістю, що в моменті дрібніли на порошини і пропадали всі доти непереборні проблеми, глобальні гризоти і всенька побутово-суєтна маячна, якою, зазвичай, сам себе сточуєш і вкорочуєш на цурку.
Все воно мізеріло та чезло перед її, Зої Пасічної, рукотворним Мистецьким Усесвітом.
І вже не стримував себе у бажанні підійти до неї, взяти її таки міцненьку і геть не пещену, трудящу руку з довгими, як в уродзонної скрипальки, променистими пальцями і припасти до них вустами.
Зоя сама променилася, як і її картини, такою добротою, такою весняністю, що тому сяєву, здавалося, не буде спину.
І нині — наче зимна скалка в серце: НЕМА,..
НЕ СТАЛО… Пішла. Залишила нам цілий світ-неозор свого добротворного сяйва.
Щасливий, що знав Вас, Зоєчко…
Царствуйте там, де життя безконечне, як безконечник святої писанки. А нашій вдячній пам’яті про Вас не вицвісти, не згаснути.
Валерій Ясиновський
