Культура

Не втримана Жар-птиця

Рівюсінько 42 роки тому, саме сеї днини, я побачив справжній театр. Не у своєму рідному Тернополі — аж у Полтаві, куди мене, «літературно-обдарованого» школяра, рідне облоно відрядило на Всеукраїнський зліт таких же «літературно-обдарованих». Разом з моєю учителькою, світлої пам’яті Маргаритою Афанасівною Голуб’євою.

Першого ж вечора нас повели «культпоходом грізним» до театру імені Гоголя. Я марив театром, ревно колихав забаганку зажити слави на сцені і навіть потайки готувався до театрального.

З класною керівничкою Анастасією Йосипівною Трофим’юк (нехай Царствує) шаткував на фрази знамениту остаповишнівську «Зенітку»: мав її видати приймальній комісії так, щоб ті од реготу повалилися та покотилися….

Слава Творцеві полтавського театрального купола, сцени, завіси і лож, в одній з яких мені ісподобилося всістися! Осанна у вишніх місцевому режисерові-постановникові вистави «Тил» за п’єсою Миколи Зарудного!

Бо коли благословенна завіса злетіла до небес і на сцені зчинилася веремія бою — з несосвітенними гуркотом-бебехканням-виттям-гепанням, з димами, спалахами, криками — і коли із задимлених глибин до авансцени почали стягуватися забинтовані, скривавлені, переламані та перекривлені постаті, — сцена з усім румовиськом на ній раптом захиталася, попливла в небесі, а я лантушком акуратно зсунувся з м’якенького дзиглика на тверду підлогу…

Отямився вже на диванчику в коридорі, релаксований благасловенним нашатирем і спочутливим туркотінням доброзиждущих театральних тітоньок.

Більше мене до зали не пустили.
Я тоді майже фізично відчув, як між мною занашатиреним і мною легкокрилим, ефірним, геніальним десь там на омріяній сцені — нараз і з таким же несосвітенним гуркотом упала тяжка залізна завіса.

І нехай.
За кілька місяців я вже був студентом факультету журналістики Тарасового університету, а за рік познайомився з Миколою Зарудним, чиїм романом «Гілея» ми тоді зачитувалися.

Але…
Щоразу тільки-но огортаюся теплом театрального крісла, тільки-но в залі смеркне і возноситься завіса — затерпа моє серце: наче тримав колись Жар-птицю і не зміг втримати.

ЗІ СВЯТОМ, ТЕАТРАЛИ-ТЕАТРАЛКИ-ТЕАТРАЛЕНЯТА!

Валерій Ясиновський

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.