… Зайшов у хлібний на Поштовій. Його оновили, зробили нові лотки, нове світло. Я пригадую, тут була якась доісторична підлога – сіра з білими плямами, типова підлога радянських їдалень, а, може, ще й дорадянська, певно що – «до».
І найголовніше — інтер’єр лишився недоторканим.
Згадалося, як до цієї крамнички ще не так давно любив заходити Макс Ш. Йому вже було за 90, і коли він туди заходив, то, мені здавалося, переводив подих, дихав з полегшенням.
Його тут знали.
Він просив найкращого пива. Там був якийсь стіл з тонкими металевими ніжками. Єдиний стіл біля великого вікна. Він сідав і дивився на перехожих.
Я думав собі: чому він заходив саме туди?
Відповідь проста. Бо саме там майже нічого не змінилось! Крамничка була тут з давніх-давен, і ремонт ніхто не починав аж досі.
Гадаю, він думав на самоті: це ж так неймовірно приємно, що все довкола кардинально змінилося – і навіть власне тіло, і люстро, і віддзеркалення в ньому, крамниці, вітрини, але разом з тим щось лишалося «звідти». І він до нього прихилявся. Як до вічних цінностей. До запаху, до вигляду, до продавчинь (а вони там вже піввіку одна на одну схожі, ніби вояки у караулі).
Інших таких місць у всьому місті вже не залишилося…
Сергій Воронцов
***
Нема безіменних пельменних,
І лиць трудових, мельпоменних,
Хвалених, трудних, неголених,
Нема горілок непалених,
Нема помідорів солених.
Тягнулась від батька до сина
Історія «біоміцину»…
Та навіть для всіх обділених —
Нема безіменних пельменних…
Сергій Сулима
