… Сонце того ранку прокинулось без нього. Відтоді 29 березня і при ясній днині невтішно плаxе небо для нас – усіх, хто Віталія Колодія (1939-2016) шанував, любив і любить… Батько був гордим! Цьому ніколи не вчив – нехотячи сама успадкувала. Тому й не спромоглася за щось віддячити сповна, за щось перепросити. І досі журяться понад річкою у маленькому галицькому селі неоспівані верби…
То ж їх школяркою ще мала описати – таке завдання тато дав, проводжаючи до дідуня і бабці на літо доньок. А вони загралися і забули… Він теж забув… буцімто… і не дорікав, зрозумівши своїх дівчаток. Чулася відтак винною, збагнула: так делікатно залучав нас тато-письменник до улюбленої справи, до рідного слова.
І виростив… двох українських філологинь. Студенткою спробувала злегка віддячити: написала дипломну роботу, досліджуючи творчість В. Колодія (спасибі викладачам за схвалену ініціативу). Зізнаюсь, що не стільки раділа гарній оцінці, як татовому жартівливому «дещо ти, мала, таки второпала»… Коли ж по якімсь часі сестра захистила кандидатську з філології, а я наважилась підписуватись редактором (навіть його!) книжок, – пишався, справедливо вважаючи наші успіхи скромною винагородою за вдалу батьківську «педагогіку».
Високих вітчизняних нагород за літературну працю український письменник Віталій Колодій не мав. Гордість і талант – не вельми в нас шановані чесноти. Сповідував, як мовив, інші цінності. Найбільшим здобутком своїм вважав десятки книг, в яких… при таїні творіння народжені глибинно-філософські шукання істини у нашому суперечливому світі («де істина, а де від неї тінь»), пульсування близьких і подаленілих історичних реалій, щемливі сповідальні мотиви…
Звучать вони у творах, напрочуд різнотемних, зодягнених у вишукану словесну форму – багатожанрових: драматична і ліро-епічна поеми, вінок сонетів, художня проза, класична поезія, переклад… А скільки досконало відредагованих (бувало, і переписаних цілком) 
рукописів. Скільком авторам простелилася відтак стежина до омріяних письменницьких лав. Чи ж пам’ятають?
Проте… вибачливим тато був: намагався когось зрозуміти, іншого – навіть виправдати. «Це ж просто люди», – іронізував. Та справжню людяність найвище шанував. А ще веселим тато був і життєлюбом… Любив дивувати подарунками – і щедро дивував. Любив дати мудру пораду – і радив, і розраджував, і співчував. Скільки жалíв, своїх і людських, переболіло його таке велике й таке вразливе серце…
Умів любити. Зумів не зрадити – і відданій людині, і постулатам-принципам, і покликанню – музі своїй. А вона, муза, вірною була навзаєм: «…І птицю слова відпустив на волю, а гляньте – знову б’ється до вікна»…
Поза сумнівом, пам’ять про людину є продовженням її життя… і усвідомленням незворотності втрати водночас. Тому для мене тато живий… і так його бракує. «Чого б хотів, чого ти прагнеш нині?» – допитуюсь подумки. І вчувається Звідтіля: «Ширяти невпольованим птахом у високості неба, незвіданого і поетичного, де владарює лише Свобода – «найлюбіша в світі панна». І бачити, як виплекане мною Слово бодай на крапелину розвиднює обрії – людські й небесні. Навіть коли сонце зухвало затуляється долонями хмар. І відчувати, що почутий…».
Розгортаю книжку – слухаю Тебе…
Леся Колодій
***
Сліди вітрів… І пил дорожній,
І танення проросла тінь…
Твоєю пам’яттю тривожусь,
Врочиста снігова чистінь!
Буденним досвідом чорніє
Мій непорочно-білий сніг…
Ну як ти в цій земній стихії
Небесний дар не оберіг?
Мовчу з тобою… Вечір синій
Задуму нашу здоганя
І випогоджує всі тіні,
Всі зморшки пройденого дня…
І сніг незаймано ясніє,
Мов сповідь жданого листа –
З тієї болісної мрії,
Де владарює чистота.
Спасибі, вечоре зимовий,
Що ти собою заступив
Усе чуже і випадкове
На чистій совісті снігів. 1982 р.
ПОСВЯТА
Не піддавайся на спокуси долі,
Не возгордись у помислі своїм,
Не поклонися ідолам земним,
І не згуби себе у їхнім колі.
Не опустись до тих, хто на престолі,
Не вознесись над бідним і малим,
Не вподобися зверхникам дрібним,
Яких тепер наплоджено, як молі.
Не вполонись розкóшам світовим –
Суєтне все поглине прах і дим
На цьому світі праведним звичаєм…
Зостанься тут своїм життям людським,
Зостанься невпольований ніким,
Як пілігрим, що знов у храм вертає. 2002 р.
***
Ми білий світ розгранюємо чітко
На зло й добро, на засвіт і смеркання.
В оцінки наші, як до суду свідки,
Не раз приходять сумнів і вагання.
Подій життєвих течія безмірна.
В ній кожна хвилька власну суть приносить.
Щоб мить одну поцінувати вірно,
Нерідко і життя всього не досить.
Бо що сьогодні?.. Прози вир шалений,
Дороги звичні, зустрічі, розмови…
І раптом завтра клопіт наш буденний
Запломенить для поколінь святково…
Осяжні треба для діянь простори.
Глибини рік, а не мілизни броду.
…Щасливий ти, якщо людина вгору
При чистім світлі твого слова сходить. 1986 р.
***
Біля мойого порога підковами ранок стука.
Десь архаїчно розвозить згаслих зірок рої.
Я простягаю до нього буднем натомлені руки –
Мовлю на день прийдешній зáсвіт замóви свої.
Дай мені, ранку, іти мою заповітну дорогу.
Не накликай метушні вбивчих, по суті, зайвин,
Щоб довершався мій труд вільно, несхибно і строго
В дужім пориві однім злютованих тісно хвилин.
Дай мені маму одвідати крізь найпильніші турботи,
Переступити кротко благословенний поріг,
Сумнів у щирості друга дай мені, ранку, збороти,
Не приведи користі до спілкувань моїх.
Благослови, щоб дружина в спеку і завірюху
Прийшла звідусіль до мене – з крайсвіту, де б не була,
Й поклала долоню теплу легким лебединим рухом
На кожне моє поранення, до серця мого й чола…
Птаха роботи своєї, дум і чуттів незаснулість
Я випускаю високо над горизонтом новим.
Благослови мені, ранку, щоб діти не відвернулись,
А зачарованим зором бігли в життя за ним…
***
Дівчинка стоїть побіля брами
З написом каракулями «тато».
Дівчинка очікує роками
З бою незнайомого солдата.
Їй колись примарилось крізь мрію:
Теплий і сумний, як довга пам’ять,
Хтось цілунок залишив на віях
Спечними пошерхлими губами.
Даленіли за дверима кроки,
І чиясь дорога пролягала
На межі її дитячих років
Смужкою дорослої печалі.
Чи тепер її торкнувся знову
Теплий поцілунок опівночі,
І єдине довгождане слово
У сльозі розтануло дівочій?
Що ти шепчеш спраглими устами,
В тебе горе, донечко, чи свято?..
Дівчинка завмерла коло брами
З написом каракулями «тато».
…Вкрилось небо з ночі літаками,
Так тривожно стало хлопцям спати.
Сива жінка плаче біля брами
З написом каракулями «тато». 1982 р.
***
У лімузини всілася Вкраїна
І карколомно мчить і мчить кудись.
То котить долу, то здвигне увись,
Безсмертна у відродженнях і тлінна.
Не раз була ти на коні, державо,
Пекучі рвала ярма, борючись.
Були звитяги, вольності і слава –
Мільйонногорда на коні колись!..
Колеса круто крутять край безодні.
Хто просяйне, а хто злетить сторчма.
НесповідИмі, як путі Господні,
Вкраїнські долі…Світло йде чи тьма?..
На чортових колесах ми сьогодні –
Не на коні… Та й вершників катма… 2007 р.
Віталій Колодій
