Непоштивість до «великих небіжчиків» і себе самого

«20+1, або земля мертвих» Павла Вольвача видало Видавництво Старого Лева, книжки якого, слава Богу, всюди є, і їх читають. Як нам мене, сильна й важлива збірка оповідей про тих, хто пройшов життям автора, лишивши по собі якісь спалахи (видіння та відлуння, як написав один із персонажів цих есеїв).

Зроблена за доволі відчитуваною лімоновською методою максимально відвертого спогадування померлих («Едуард», автор аж трьох томів «Книги мертвих», до речі, теж фігурує тут, як один із героїв, що, як на мене, цілком очікувано – здається, Павло від початку свого прозаїчного письма показував, що писання ліричного героя з себе самого, характерне для того ж таки Лімонова, крім очевидних пасток та недоліків, має, разом із тим, одну перевагу – дає куди більшій простір для суб’єктивності, себто для чесності), збірка ця, разом із тим, не відчитується як спроба «топтання по могилах».

Та й Лімонова я вже вчетверте згадую не для того, аби натякнути на наслідування – Вольвач має цілком виписаний стиль, що важко не визнати.

Тут засадничо інший підхід – навіть коли Павло говорить про когось гостро й різко (а тексти ці не є всуціль компліментарними, до їхньої честі), все одно головною, наскрізною інтонацією книжки є, скажімо так, подивування з приводу того, що все сталося саме так як сталось. І вдячність за це.

Павло дозволяє собі підсміюватись із «великих небіжчиків», цілком, як на мене, компенсуючи цю «непоштивість» тим, що з себе кепкує не меншою мірою.

Власне, що особливо симпатично в цих спогадах-есеях-рефлексіях – це те, що автор не намагається вивищитись за рахунок тих, хто вибув. Скоріше, пробує розібратися в своєму ставленні до них, відмежувати суто читацьку любов до класиків від зневаги до певних їхніх учинків та заяв. Виходить місцями пронизливо, місцями болюче, місцями суперечливо. Але цікаво.

Зрештою, контекстуальна, історична суперечливість багатьох персонажів цієї книжки, мабуть, і передбачає саме таке загострене, місцями надміру приватне письмо. Так про Вінграновського, Драча, Олійника, Холодного, Загребельного ще не писали. Це доволі сміливо й несподівано. Власне, тому й несподівано, що сміливо.

Павлові есеї мають пізнавану для його прози манеру конструювання – поетичне, метафоричне фіксування на деталях і предметах, вихоплювання поведінкових особливостей, чіпке відтворювання чужих голосів – така собі поетична техніка при зображенні життєвих прозаїзмі. Це колоритно, хоч іноді й викликає спротив.

Скажімо, його текст про Римарука постійно хочеться заперечувати. Тому що ось я особисто пам’ятаю зовсім іншого Римарука. В Павла він постає таким собі сірим кардиналом, що з київських кав’ярень коригує літературний процес, перебуваючи весь час на чолі якогось гурту заколотників. Я той гурт пам’ятаю, проте це був гурт, скоріше, веселих і злих мочеморд, для яких важливішим було формування не так літературного канону, як своєї компанії, свого кола, здатного розплатитись за себе в кав’ярні.

Себто, так чи інакше, спілкування з Римаруком, наскільки пам’ятаю, завжди було саме про літературу, а не про літературний процес (пам’ятаю, як завалились до нього додому десь опівночі, і він ще пару годин читав свої недруковані вірші, писані від руки на картонних картках).

Що ще цікаво – голос Римарука, який відтворює Павло, теж пам’ятаю зовсім іншим. Але, зрештою, в цьому, як на мене, і є одна з головних принад цих спогадів – мати можливість відчитати й не погодитись.

У будь-якому разі – почитайте: це справді яскраво, загострено, дискусійно, але, повторюсь, дуже цікаво.

Сергій Жадан