Надвечір гроза налетіла як фурія. Огризнулася громом, хвицьнула рудуватим подолом хмарини, майнула вітрилом по тяжких садах, натрусила всякого плоду, кинула оберемок зимного приску, крутьнула і поваландалася древлянським лісом насівать підпеньки.
Опівночі місяць засліпив вікно.
Я вийшов на ґанок і закляк у в’язкій німоті. Черлене золото розтеклося у найтемніші шпари, зависло одсвітом на мітлицях сосон, на дахах, у кучерях садків, на парканах, електричних дротах і на моїй долоні.
Собаки забули про службу, повлягалися у сяйві і читають старі газети. Яблуні стали навпочіпки, визбирюють неслухняних дітей, а ті, підстрибуючи, хапають за щічки своїх братиків-сестричок і з веселим гупанням стягують у траву. Цвіркуни наганяють сюркотливу хвилю пісні, якою так захоплювався Куїнджі.
… Цієї ночі вперше за відпустку мені не снилися ні політичні кошмари, ні нагальні клопоти, ні щирі друзі, ані добрі вороги.
Снилися нічка.
«Нічка цікавая, нічка лукавая».
А вдосвіта у непроникно-сіру шибку тихо постукала осінь.
Валерій Ясиновський
