Відомо, що книжки варто не тільки читати, а й перечитувати. І, повірте, «Війна і мир» Льва Толстого, подолана в школярські роки, відкривається зовсім іншими гранями, коли вам за сорок…
Не так давно випало знову взяти до рук «Алмазний мій вінець» Валентина Катаєва, який початкуючі літератори днем з вогнем шукали на рубежі 60-70 років.
І не випадково – відомий прозаїк, брат знаменитого співавтора «Дванадцяти стільців» Євгена Петрова у вигляді низки ексклюзивних новел-споминів про таких велетнів пера, як Юрій Олеша, Сергій Єсенін, Едуард Багрицький, Борис Пастернак та багатьох інших, проводив дуже глибокий майстер-клас для бажаючих опанувати таємниці красного письменства. Адже згадана вище справді зіркова і ще дуже молода плеяда активно спілкувалася та вчилася Слову в постійних суперечках і навіть бійках, не тільки вербальних.
Останнього разу особливу увагу привернула розповідь Катаєва про його взаємини з першим російським лауреатом Нобелівської премії Іваном Буніним. Котрий охоче ділився з учорашнім гімназистом вистражданими таємницями фаху, але й жорстко, жовчно часом критикував, коли мав за що.
Катаєв мало не з жахом згадує, як колись героя свого юначого оповідання для більшої життєвої достовірності назвав «театральним декоратором». А Іван Олексійович слухав читання твору спершу з цікавістю, а далі вже з очевидною злістю. Чому? А річ у тім, що озвучена Катаєвим професія не мала жодного відношення до сюжету. Це, на думку метра для справжньої літератури неприпустимо.
Важливо, що Катаєв запам’ятав цей урок на все життя. Як і наполегливу, наскрізну вимогу Буніна бути гранично точним в описах, нетерпимим до банальностей та надуманості.
Отут і переходимо до пригод стрімкого домкрата.
Чомусь саме таку найпершу асоціацію викликало оповідання Віталія Леуса «Наречена з того світу», що було якось розміщене на «Хвилі Десни».
Почнімо з того, що сама назва – у кращих бульварних традиціях на кшталт «Ніч воскреслих мерців», «Зомбі» тощо – вступає в різке протиріччя з подальшим змістом. Оскільки з того світу може з’явитися не істота з плоті й крові, готова до шлюбу, а, в кращому разі, безсмертна, але ж безтілесна душа. Далі буквально з першого рядка спливає сучасна версія катаєвського «декоратора». Звучить це так – «До приміської електрички Євген Кащенко залетів, мов птах».
Мало того, що до натоптаної людьми електрички пурхнути пташкою фізично важкувато. Біда в тому, що з подальшої оповіді абсолютно невідомо, хто цей Є. К., звідки взявся, чим переймається і яка його роль (а ніяка…) у працьовито ліпленій мелодрамі.
Яку переказує пану Євгенові геть випадковий (зовсім як отой знаменитий з журналістського анекдоту рояль, що раптом опинився в кущах) літній попутник. Котрий, виявляється, давним-давно, коли демобілізувався з армії, опинився вночі на залізничній станції. Та й не розумів, куди йти.
А куди він, власне, їхав? Про це читач так ніколи й не дізнається. Зате стає відомо, що в рядового «дембеля» в руках ще й чемодан, «…а він таки важкенький – батьку в подарунок сукно віз на галіфе». Скільки потягне відріз на галіфе, здогадайтеся самі. А «важкеньким» може бути хіба що сувій сукна. На 1947 рік, про що вказано, це немислима розкіш не тільки для злиденного солдатика, а й для офіцера.
Далі безіменного (і так до кінця) героя забирає ночувати невідомий залізничник. «До оселі, добротної, оскільки побудована…зі шпал». Господар пояснив: шпали на залізниці міняли. Ось він їх і підібрав.
Украв, одне слово. Але в 1947 році для такого меткого залізничника наступною станцією негайно намалювався б ГУЛАГ.
Куди господар, схоже, таки наполегливо прагне. Бо серед ночі ще з одним незнайомцем будить вчорашнього солдата і веде…на цвинтар. Розкопувати свіжу могилу з метою пограбування. Оповідання, скажу вам, ще те. Що характерно – як для ініціатора злочину, так і для його пособника. Нашого безіменного солдатика.
І ось вам картинка густою олією.
Стоїть біля могили молодик, котрий зовсім недавно займався бойовою і фізичною підготовкою. В руках у нього лопата, а що можна зробити з людиною навіть саперною лопаткою, всі добре знають. Поряд – двоє набагато старших дядьків. Будемо сподіватися, що з мізками у колишнього воїна все гаразд. Відтак він бачить чотири варіанти. Перший – вдарити і тікати. Другий, гуманніший – тікати з лопатою, для самооборони. Третій – копати могилу й сісти потім до тюрми. Четвертий – бути забитим у свіжорозкопаній могилі, оскільки таких свідків треба позбуватися.
І ще трохи про розумові здібності. А невже двійко гробокопачів не розуміли, що тихенько поритися і зняти золоту обручку з покійниці – це одне. А мати ще й свідка, живого або мертвого – це вже гарантована кримінальна перспектива?
Однак автору все байдуже.
Герой, орудуючи лопатою, сокирою і мисливським ножем (!) – ходячий склад холодної зброї – починає відрізати палець із обручкою в мертвої молодої дівчини у весільній чомусь сукні. Що за «обліко моралє» перед нами, визначитися важко. Суміш боягуза й негідника – отак, мабуть, найм’якше.
І тут кульмінація…
Дівчина(?!), чий «холодний, мов льодинка» палець почав пиляти наш лицар, бере й… оживає.
Фантастично!!! Почитав би таке Іван Бунін – то вкусив би себе сам за пальця! А ми перед Віталієм Леусом мусимо зняти капелюха. Принаймні постановникам американського уславленого фільму жахів «Ніч воскреслих мерців» точно треба клянятися Леусу. Бо їхні покійники такими й залишалися, лише набули надприродних властивостей. А наша наречена з того світу «…солодко потягнулася й мовила: «Ой, як я довго спала!»
Це справді — аут.
Навіть якщо це, допустимо, був летаргічний сон, то з нього тижнями, а то й більше, виводять лікарі з усім арсеналом сучасної медицини. І не завжди вдається. А тут ножакою по пальцю – чирк, і готово! Але ж справа в іншому.
Живій людині, наглухо забитій у домовині і засипаній землею, дихати стане в кращому разі на дві-три години. Медичний факт. Ну, а в нашому випадку дівчина ще й вийшла заміж за солдата-гробокопача. Тут сам Тарантіно позаздрив би Леусу. Це навіть не карколомний, а нарколомний сюжет.
Фініта ля комедія. Калатають дзвони. А той самий птахоподібний Кащенко, вислухавши невідомого до останку оповіді героя, спромігся на глибокодумне: «М-да, — розважливо мовив Євген, — такого навіть у романі не прочитаєш, не те що вигадаєш».
Йа, йа. Зер гут.
Єдину паралель, гідну цих вершин містечкового письменства, можна побачити хіба в уже згаданого Євгена Петрова з Іллею Ільфом. Коли в редакцію дехто «роботящий» приносить черговий опус і сторопілі журналісти читають, що хвилі б’ються об берег «стрімким домкратом»…
Роман Славка
