В Національній спілці журналістів України відбулася презентація щойно виданої книги спогадів про багаторічного очільника Держтелерадіо України Миколу Федоровича Охмакевича на пошанування 80-річчя від дня його народження (16 грудн 1937 – 25 березня 2013 рр.) – «РАТАЙ УКРАЇНСЬКОГО ЕФІРУ».
Микола Охмакевич належав до покоління так званих шістдесятників і хоча не вважався дисидентом, але в межах можливостей тоталітарної системи, як талановитий фахівець і організатор інформаційного процесу, як патріот і порядна, душевна людина, зробив дуже багато для становлення й розвитку саме українського державного телерадіомовлення.
Якраз про це йшлося і в спогадах його колишніх однокашників і співробітників, друзів та однодумців, опублікованих у книжці (а їх понад 50) та виголошених на презентації.
Не порушуючи авторських прав колег, пропоную свою скромну долю внеску в цю колективну пам’ятку про видатного співвітчизника й товариша далеких студентських літ.
ГЕТЬМАН БАРИЛО або ПРОСТО ОХМАК
(до 80-річчя від Дня народження Миколи Федоровича Охмакевича)
Було це в кінці 50-тих – на початку 60-тих років минулого століття. Ми з Миколою Охмакевичем, починаючи з третього курсу, навчалися в одній групі факультету журналістики Київського держуніверситету імені Шевченка і проживали в гуртожитку на Володимирській гірці по вулиці Жертв революції (тоді вона так називалась) в суміжних багатоліжкових кімнатах добудованого п’ятого поверху.
Маючи певні ідеологічні розбіжності, наші сусіди називали своє помешкання 135-ю комуною, а ми своє – 136-м козацьким куренем.
«Комуняри» обрали старостою кімнати трохи старшого за віком Юрія Козла (згодом він змінив своє, як йому здавалося, вульгарне прізвище на милозвучніше — Ярошинський, а тоді всі семеро комункозенят одностайно величали його Батьком Козлом, який до третього курсу був «зайцем», тобто зайцював де прийдеться, не маючи місця в гуртожитку).
При тому Охмакевич не втратив клички Гетьман Барило, або просто Охмак (а повніше – Охмак-Сулейман-Паша-Барило-Бендер-бей), яким його за лідерські потуги охрестила студентська громада ще на збиранні кукурудзи в степах України.
А «козаки», на відміну від ортодоксальних сусідів, оголосили своїм генеральним старостою наймолодшого за віком, але також гуртожитського новобранця (до того йому батьки «знімали куток» у приватній квартирі) Валентина Бабенка, якого ми ніжно прозвали Отроком Небабою.
А я там, уперше влившись у цей курс, але вже маючи певні журналістські навички, підкріплені дещо сумнівною з точки зору політичної благонадійності репутацією, числився генеральним писарем під псевдонімом Грицько Гайдамака і випускав стіннівку завдовжки на три стіни кімнати.
Називалася вона «ЖЛУКТО» (тобто «Журналістський легальний універсальний козацький творчий орган»), яке одіозний тодішній декан факультету Володимир Рубан охрестив «бандитською газетою», заборонив її випуск – і ми, «слухняно», за погодженням з тодішнім секретарем факультетської парторганізації Леонідом Суярком, змінили її радикальну назву на ліберальнішу – «Парсуна» і вже справді легально продовжували випуск.
Активними авторами дописів до «Жлукта»-«Парсуни» були й наші сусіди-комуняри. Пригадую одну з кореспонденцій, здається, того ж Охмакевича, який мав неабияку схильність до гумору, під назвою в дусі ленінської публіцистики: «35-та комуна і ренегат Барсук» (пізніше відомий чиновник ЦК КПУ), що на всі заставки шельмувала відщепенця, який, замість чесно поділитися з експропрійованими в заможних батьків із села продовольчими запасами, потайки, по-куркульськи, без згоди товаришів-комунярів, відніс кусень сала чи чого там своїй коханці з іншого факультету…
На жаль, далеко не все з тодішнього творчого дорбку студентів збереглося, але дещо таки уціліло й пізніше було відтворено з чернеток та записників. Ось фрагмент «зі студентського блокнота Грицька Гайдамаки»:
Юрій Козел та Микола Охмакевич:
діалог «зайця» з «кроликом»
за письмовим столиком
Гей, Охмаче,
серце плаче
від жалю:
я без хати,
зайцювати
не дають…
Коменданти –
всі педанти
на землі:
з гуртожитку –
хоч у клітку
для кролів!..
Де б поспати?
Кординати
дай нараз.
Буду радий.
Жду поради.
Твій Юрась.
***
Чи не зрадив ти, Юрасику,
вільну воленьку?
Життя ж заяче прекрасніше,
аніж кролика!
Як шануєш волю вічную,
то комфортом стане вулиця,
замість ковдри – темна ніченька
над тобою приголубиться;
замість ліжка – земля-матінка
розістеле килим пуховий;
пісню каштани кудлатії
знай співатимуть над вухами;
місяць-легінь зберігатиме
сон твоєї ексцеленції:
зорі-ластівки злітатимуть
розбудить тебе на лекції.
Умиватись будеш росами,
а вітрами утиратися –
щастя, що не стали досі ми
в щілини перебиратися!..
(Газета «ЖЛУКТО». Вересень 1958 р.)
Наш курс (випуск 1961 року), з якого залишилося в живих не так і багато, довго зберігав «гайдамацькі» традиції дружнього, але нерідко з підначкою, спілкування, засвідченого і в періодичній пресі, і в красному письменстві. Одним з організаторів таких невимушених зустрічей розкиданих по всіх усюдах однокашників був Микола Охмакевич, який з плином часу хоч і доріс до високопоставленого журналістського чиновника, але для всіх нас залишався просто Охмаком.
Приміром, з нагоди його півстолітнього ювілею я написав ось таку байку під рубрикою «Із акроприсвят до знаменних дат»:
Метелик і Гусінь
Один Метелик білановий
хулу поніс на Гусінь у садовині:
мовляв, хоч ви мені й рідня по крові,
але не рівня ви мені!
Куди до мене вам, бридкі химери –
у вас немає крил, нема ідей,
повзучі шкідники ви, ненажери,
я вас ненавиджу сильніше, ніж людей,
тому що сам я вже крилатий!
До сонця лину я і п’ю нектар.
Едем – мій ідеал: захочу – буду мати
свій райський сад – притулок для бездар.
Я благородніший від будь-якого птаха:
такої погані, як Гусінь, не жеру –
люблю я жити вільно, як комаха,
і паруватися, допоки не помру,
та відкладати яйця для приплоду!
У нас-бо так: генкоду носії
розвінчують, ганьблять свою породу,
але ж самі й розплоджують її…
16.ХІІ.1987 р.
А рівно через двадцять років з’явилося ось таке езопівське продовження охмакіади:
Коріння роду – в кожного своє,
однак Метелик Гусені чомусь не визнає.
Але, як кажуть, за мораль таку
навіщо дорікати Охмаку,
хоча без Охмака і тут не обійшлось…
Ось.
Тому я цей байкарський акроблеф
дарую Охмакевичу М. Ф.
16.ХІІ.2007 р.
Тоді йому було вже сімдесят…
Гриць Гайовий
