Чи прочитає це хтось із «паралельного світу» і чи торкнуть його серце рядки, написані в окопі?
Дощ на Сході, дощ на серці,
Сирість в кожній клітці тіла,
На промоклі старі берци,
Муха втомлена присіла…
Мов снаряд упала осінь,
Неочікувано, стрімко
І останню в небі просинь,
Хмарами з Донецька вкрило.
Сирість, сука… На півроку,
Тіло з бруду в сніг холодний,
І не ступиш в бік ні кроку,
Ще й сидиш вночі голодний…
П`ятий рік свистять тут кулі,
Вибух, рани, кров, судома…
А коли не бачать друзі,
Сльози душать: як там вдома?
Як там діти, мама, тато?
Чи зібрали все до школи?
Знову снайпер з того боку,
Біля вуха звук знайомий.
Куля вгризлася в колоду,
Вкотре смерть тут пролетіла…
Боже…Тягне так додому,
Як війна ця надоїла!
Сирість, сльота, кров, багнюка
І прокльони на всю глотку…
Вчора в тил відправив друга,
Ледь живого — втратив ногу…
Знов думки, що робить мила?
Як тримається сердешна?
Тільки б часто не хворіла,
Лиш би все гаразд… Не перша ж.
Так, не перша й не остання,
Хто чекає з поля бою…
Може сонце вийде зрання,
Попрощатися зі мною.
На душі, ледь посвітліло,
Дощ ще встигне набридати…
Дивно… Тихо, звечоріло,
Перестали щось стріляти.
Знов думками до родини…
Муха з берців відлетіла…
Сука, лиш би ці краплини
Не торкались мого тіла!
Дощ на Сході, сирість в серці,
На бліндаж упала осінь,
Чи прослужать зиму берци…
Чи весну побачать очі?
Ярослав Ланьо
