Телефонує мені днями друг Толік — комбат, десантник. «Прикинь, — каже, — я тепер знаю, що таке лінія Маннергейма. Бо ходив на ваші концерти, думав, це якийсь ваш знайомий, у якого є якась лінія. А ось почав навчатись у Києві, в академії, і нам розповіли що до чого. Так що я тепер в курсі».
Прилетівши до Гельсінкі, наступного дня, відразу ж пішов фотографуватись із Маннергеймом.
Толян, вважай, що це фото для тебе.
Чувак, звісно, на коні, але ви озброєні краще. І мотивовані не гірше. І наша лінія Маннергейма, мабуть, більш глибока й кривава, тому що поливається вашою кров’ю вже п’ятий рік.
А ще ось подумав, якими дивними колами ходить історія — українські офіцери вивчають сьогодні лінію Маннергейма, воюючи з тим таки супротивником, із яким минулого століття воював Маннергейм. Тому що час іде, кордони міняються, геополітика міняється, світ змінюється — а з того боку цієї лінії не змінюється, здається, нічого: там і далі хочуть заповнити все собою, своєю нав’язливою присутністю, своїми правилами.
Велике щастя — мати сусідів, від яких не треба відгороджуватись окопами. І велике щастя мати в армії справжінх офіцерів.
Удачі тобі, Толян.
Навіть не сумніваюсь, що ти від своєї лінії не відійдеш.
Сергій Жадан
