У ці важкі й тривожні зимові дні, коли душі так не вистачає сонця й повітря, каменем впала ще одна чорна звістка – відійшов у засвіти Василь Фольварочний. Важко повірити, що Василь Іванович – уже по той бік світла. Не віриться, можливо, тому, що я не бачив його ослабленим, хворим, немічним. А ще – нам, тим, хто тут топче ряст, справді важко повірити, що ось – жила людина на цьому світі, раділа чи страждала, чогось хотіла і чогось чекала, на щось надіялась; аж тут приходить час – і людина вже там… звідки не повертаються…
Знаю зі слів його дружини, письменниці Тетяни Пишнюк, що ковід, який раніше переніс Василь Іванович, дався взнаки, вплинув на його зацікавленість світом і його бажання радіти життю. Такий собі постковідний синдром, детально описаний медиками. Трохи знаю, що це таке, бо й сам його пережив, коли минулої осені перехворів цією бідою – вже вдруге. Страшно, коли щоночі до тебе навідуються, вгризаються в душу чорні думки, коли безсоння виснажує й забирає сили…
Мене зрозуміє той, хто це пережив…
Отож, хтось бореться й перемагає постковідну депресію, а комусь не вистачає сили й волі. І, може, бажання.
Василь Іванович був сильною, неординарною особистістю. Для когось незручним. Когось відлякувала його енергійність і наполегливість… А ще – гострий аналітичний розум. З-поміж письменників є багато талановитих, менше чесних і порядних, а ще менше – тих, хто може орієнтуватися в складних ситуаціях і бачить процес у розвитку. Зрештою, така пропорція стосується, мабуть, не лише творчих людей.
Мені немало довелося спілкуватися з Василем Івановичем у різних ситуаціях. Траплялися в нас і розбіжності, і непорозуміння – Василь Фольварочний заводився з-пів оберта і був гонористий. Проте я завжди знав, що в складній ситуації Василь Іванович не ховатиме голову в пісок, прийде на поміч. Він був одним з тих небагатьох, хто практично безпомилково міг порадити, як діяти в тій чи іншій складній ситуації. Я завжди знав, що Фольварочний дурного не порадить і бачить на «кілька корпусів» вперед.
Про заслуги Василя Івановича в громадській роботі, в царині культури, де він має заслуги і почесті, скажуть інші – ті, хто працювали з ним. Я ж знаю його як письменника, і знаю, що він багато писав завжди – крім останніх кількох років, коли, мабуть, відчув, що час ставити останню крапку…
Переконаний, в історії новітньої літератури він посів своє – осібне й почесне місце. Певно, він любив життя і жив літературою… Нехай милостивий Господь оселить його смиренну душу там, де праведні спочивають…
Михайло Сидоржевський
P.S.
Криничне джерело! Воно невтомне, тому завжди чисте і дзвінке. Василь Іванович ніколи не був «болотом». Іноді вибухав, бурчав, але найбільше дзвенів добром і світлом. Хай зрониться світлом над ним Пам’ять! Його життя й душа були буремні і щасливі. Останній раз він подзвонив мені за 6 днів до лікарні…
Андрій Демиденко
