От не пам’ятаю якого саме дня баба та мати пекли паски – здається, все ж у суботу. Але це й не важливо. Значніший сам процес – коли в хаті прибрано, рушники випрано, рубелем викачано і фотокарточки на стінах ними прикрашено, коли піч натоплена і чекає дійства, коли баба Лисаветка вже вимісила тісто так довго коло нього товчучись, що мене, малого, нетерплячка брала – ну, скіки мона?!
А я ж любив сире солодке тісто, хоча баба й бурчала, що в животі кишки завернуться… Коли сонце світить уже геть веселіше, ніж марудилося протягом Великого Посту, коли ще білі і ще зовсім не паски, але вже вкладені у металеві форми і вже підійшли в них, коли мати накрутила хрестів з тіста із роздвоєними їх кінцями і помазала пір’їною верхИ жовтком, коли баба якимось своїм сьомим відчуттям вирішувала: «Пора сажать!».
Все.
У хаті мала бути повна тиша, щоб паски не впали, і з печі, заслоненої, поступово, поволеньки, але вперто просочувався запах божественної паски, обгортаючи блискучі крашанки в алюмінієвій мисці, бабу у старосвітській спідниці, фартуху та в хустці поверх чепця, проходячись по портретах рідні на стінах, аж, здається, дід Андрон, прикрашений заїжджим фотографом галстуком, якого він ніколи не носив (оно, коли починався фотошоп!), розгладжує лоба благочестиво, а дядьки та тітки згідливо піддакують, — куди їм молодщим проти старшого! — ото тоді для нас починалася Паска.
Ще треба було її дочекатися, бо баба мобілізувала молодшого свого сина – мого дядька Василя і той віз її в Чорнотичі чи у Вербу (найближчі церкви, що чудом вціліли при комуністах, бо наша, авдіївська, давно вже була понівечена), бо в дядька була машина «ЛУАЗ» (щоб і людей возить, і телят, і копичку сіна!), а ми чекали паски, не роздягаючись до спання, а так, передрімуючи на твердій лавці (у великодню ніч не роздягалися до сну)…
Це коли не їхав з бабою до сповіді і причастя, бо десь у менших класах з’їздив, то вчителька перед усім класом стидила, а я вперто мовчав і не каявся, і не вірив її твердженню, що Бога нема — так починався мій «екстремізм»…
І ось вранці, ще тільки прочумуєшся зі сну, який все одно тебе вхопив, хоч і сон той не такий, якийсь мулький та твердий, ще тільки ранок починає півнями кукурікати та прохолодним 
сонечком будитися, а баба Лисаветка, вже радісна і прибрана у свої дореволюційні корсетки та стоскладчаті спідниці, — возвіщала переконливо і незаперечно: «Христос воскрес!».
Горіла лампадка перед іконами. Красувалася паска по центру – а до неї притулялися ковбаса кілечком, миска захолоду, хрін червонів, яйця пишалися темнокоричневим цибулячим кольором, біліло боком сало… І коли вже вмиєшся холодною водою, долаючи збудження та в передчутті смакоти, батьки і баба поважно хрестилися, молилися, та й майже побожно брали першу скибку паски. За тим брали яйця — щоб навбитки — і далі вже їли хто що хотів.
А надворі сонце, там хлопці, там на підсохлих горбиках уже лаштується гра «у пекаря»! І ти вибігаєш — так легко ногам, бо після зимових чобіт ботинки чи й туфлі таки ж легкі – до сонця, до життя, до радості! Христос воскрес! Воістину воскрес!
Василь Чепурний
На світлигах: у хаті на Чепурнівці я виріс, а ото такі паски пекли в моєму дитинстві — без усяких присипок та іншої хімії
