Вір чи не вір, але нема куди дітися від несправедливої правди: помер Петро Сорока.
На жаль, більшість скаже – а хто це?
Недорозвинутість нашого культурного простору, зашлакованість його пінчук-артами, анемія письменницького менеджменту не дають нам належного уявлення про Петра Сороку.
Що ж, довідка.
Петро Сорока – письменник, викладач з Тернополя, видавець, кандидат філологічних наук. Народився 1956 року в селі Грицівці Збаразького району. Видав надзвичайно цікаві денники, яких не знала наша література. Є автором інших художніх творів, монографій про письменників і художників.
Власне, його денники – щоденники і стали для мене відкриттям і основою наших взаємин. У них є і душа, що говорить, і ліс, що оживає, і Божа людина, якою був Петро Сорока.
Його денники – суголосні моїй душі.
І для мене найвища нагорода була, коли він (та ще Євген Баран з Івано- Франківська) високо оцінили мої «Акурайку». Петро Сорока ще й написав, що у Франції за таку книгу я мав би добрі гроші, а в Україні – хіба з десяток нових друзів, серед яких назвав він і себе.
Петро Сорока був переконаний у скорому бумі в Україні щоденникової прози. Я заперечував – ні, не буде, бо переважна більшість українських письменників не живуть духовним життям, не читають колег, а тим паче зарубіжних авторів, вони досі зациклені на буніних- ахматових– цвєтаєвих– пушкіних. На жаль, я виявився правим.
А між тим саме щоденникова проза є вартісною в час швидкостей, прискорення життя.
«Не знаю, чи є в світі щось краще за дерева, що ховаються в сутич. Тихі й супокійні, повні невимовного чару й таємниць, вони входять у темряву, як у глибокі води. Якби не злипалися повіки й не морила втома, то просиджував би біля вогнища усі ночі. У повечірню тишу біля вогню в душі зароджується щось особливе: відчувається, що він живий і хочеться говорити з ним, як з живим. Недрімано нависають крони сосен і осади зоряного світла обезсмертнюють видиме небо. Так небуденно і божисто, так вічно» — це з відкритого навмання його «Знаку серця».
Одна з його книг зветься «Найкраще помирати в понеділок».
Справжні письменники мають відчуття свого часу і долі нації.
Василь Чепурний
