Культура

Згадуючи Петра Сороку

Одна з книжок, що написав Петро Сорока, називається «Найкраще помирати в понеділок». Він писав і думав про смерть, аналізував, наче вивчав її філософію.
Бо був живим!

Тепер, коли він відійшов у затінок іншого, непертиківського лісу, і не знати, які симфонії чує — і чи чує взагалі, — тепер ми всі думаємо, що найкраще — жити.

На жаль, наша остання розмова була давньою і сумною. Він сам її розпочав: шкодував, бо знав — міг мені допомогти, а не виходило. Казав, що це його мучить. І видно було — таки мучило.

Чекав, що я щось скажу?
А що я могла сказати? Що взагалі можна сказати на те, що людина хоче зробити попри всі «не судилося»? Тут нічого не скажеш і не вдієш, це як естафетна паличка. Вона виявилася пекуча, палаюча. Він сам її перехопив і не відпускав.

Тепер це мучитиме мене.
Надалі ми поводилися як добрі знайомі: робили вигляд, що ніяких розмови не було.

Вслухаймося у світ!
Бо у надхмари відійшов маєстро

Петру Сороці

Даруйте, я не знала, що ви є.
Як довго не знала, що ви поруч!
Бо кожен ніс конкретне і своє,
І лише я тинялася, мов покруч.

Мені болів атавістичний нерв:
Чому ніхто не слухає рослини,
Не відає, що птах – це сон дерев,
А сонцю так пече відсутність тіні.

Бог здавна посилав мені людей,
Бо ми людське в людських шукаєм лицях.
А в посмішках споріднених статей
Не раз лунала туга, мов в криницях.

Я впізнавала в людях всеземне,
Та думала, що спрага марить знову,
Життя іще не вибрало мене.
І я іще не присягала слову.

Бо самота води – ще не причина.
Бо є реальність.
І щоденник є.
Даруйте, як безглуздо, як злочинно,
Як довго я не знала що ви є!

Людмила Юрчак

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.