Культура

Пісні над Тікичем

Ми вже були студентами, а хто не доскочив, то якийсь час усе ж пишався своїм Атестатом зрілості, бо слово «зрілість» – то таки було поважне слово, хоча йому нічого реального не відповідало.

Хіба що статева зрілість, але в Атестаті з неї навіть оцінки не було. Проте ця дисципліна ще довго зводила нас, 10-й Б, докупи. Ми збиралися в літні канікули, брали з собою закуску, трохи вина, кошики на гриби або ягоди та й вирушали всім класом у Єрківський ліс, бо коли погода була не дуже пляжна, то кращого місця для романтики годі було й бажати.

Звичайно, ліс тоді був незмірно кращий, ніж тепер. І сосни були товщі, й гриби більші, а таких гарних дівчат, як у нашому класі, ніде й ніколи я не бачив ні тоді, ні пізніше.

А як вони вдягалися!
Ні, ніяких джинсів та шортів тоді ще ніхто й не знав, еластичних тканин теж не було, та й «моднічать» уважалося ділом стидним і ознакою дурості. Навіть на ті лісові прогулянки дівчата вбирались у майже шкільну форму – прості темні спіднички й світлі сорочки.

Але, боже ж мій, скільки мистецтва вкладалося в ті сорочки, як ретельно вони були випрані, накрохмалені, напрасовані! А який крій! То ж кожна якось ладнала свою сорочку до свого неслухняного тіла, та так, що й просторо йому було в тій сорочині, але місцями й тіснувато, так тіснувато, що хлопцям кортіло до річки, аби трохи охолонути.

Але річка не завжди булла близько, і тоді ми просто співали. Ми знали безліч пісень і співали їх не так на шкільних вечорах, як при всякій нагоді, а особливо на вулиці, на пляжі чи в лісі.

Такий от видався наш 10-й Б клас, що неспівучих там, здається, зовсім не було. І всі наші пісні були як прохолодна річка або гаряче багаття, вони рятували нас від дурману дівочих сорочок, від холоду самотності й жару незграбних юнацьких залицянь. Любили ми співати, а як наслідок, любили й шанували інших співаків.

В той день ми й находились, і наспівались, а коли вже йшли додому, то на краю лісу побачили корів, а за ними й місцевих пастухів.

– О, я цього хлопчика знаю! – вигукнула Мая Коровіцька. – ходім попросимо його поспівати, в нього такий гарний голос!
– Та хіба буде він співати? – засумнівався я. – Такий табун чужих людей…
– Буде! Він любить співати й ніколи не відмовляється. Любить, коли слухають.

Я слухав те диво, і в мене не стискалося серце. Мене, звичайно, вразив дивовижно чистий і простий, як пастуша сопілка, голос десятилітнього хлопчини, але я тоді ще не міг зрозуміти, який діамант перед нами.

На відміну від усяких робертін лоретті та інших вундеркіндів, він не малювався й нікого не мавпував.Він виспівував пісні, які вподобав і перейняв у старших або почув по радіо чи з грамплатівок, виспівував не заради оплесків чи оцінок, а заради насолоди від самого процесу виспівування.

Ніхто його ніколи не вчив, як співати. Пісня клекотіла в ньому, це було видно, але він уже вмів тримати її в покорі й дисципліні. Це був природжений співець, що називається від бога.

Ми ще довго слухали його, та пора було й нам честь знати, й йому корову додому гнати – вже вечоріло. У дівчат десь знайшлися залишки цукерок, ми щиро подякували хлопчикові та й подалися до райцентру, де вже гриміли танці. Я навіть імені того пастушка не запам’ятав, бо що б я з тим робив. А головне, не було в мене тоді належного розуміння такого явища.

А явище це генетичного походження.
Попри всі моди, впливи, бузувірську школу й задурених рекламою батьків, в Україні щороку народжується невеликий, але стабільний відсоток геніальних дітей, зокрема й музично обдарованих природою.

В мій час серед старшого покоління можна було зустріти таких співаків (такою булла наймолодша батькова сестра тьотя Нюся). Вони тішили своїм співом родичів і односельців, але далі діло не йшло, бо кому то треба? Що ті співи, коли немає чим хату натопити. «Буде хліб – буде й пісня», бадьоренько запевняли народ партійні погоничі.

Хоча…
Я знаю випадки, коли людина незадовго до смерті казала, що головним у її житті було – співати! Мабуть, я й сам так скажу, тільки мені до смерті ще далеко.

І сьогодні, коли я стрічаю таку обдаровану дитину, я вже й не рипаюсь. Я знаю її долю наперед. Доля може скластися по-різному, але співати в повному сенсі цього слова така дитина не буде. Вона взагалі не буде співати, бо без відповідного культурного середовища (в родині, в селі, в школі, армії, інституті…) швидко знехтує той божий дар.

Скоріш заспівають ті, кому це мистецтво дається тяжко, – от тоді вони ним дорожать… і торгують. Навіть коли музикальну дитину помітять і оцінять, вона негайно стає жертвою «музичних педагогів» і одурених батьків («Ми за рік виведемо вашу доньку на міжнародну сцену!», «Та цим горлом він зароблятиме добрячу копійку!»).

За все своє життя я не навчив співати жодну дитину. Не тому що я нездарний учитель. Я навіть не міг перевірити, чи справді я нездарний.

Сьогодні жодна музично обдарована дитина не має жодних шансів на хорошу загальну освіту (а їм вона ще необхідніша, ніж іншим дітям) і на вільний духовний розвиток. Де панують гроші, там помирає мистецтво – стара банальна істина.
Міліє, затихає наш Тікич.

Затихають і пісні над ним. Зате гримлять у райцентрі веселі, вгодовані танці, а всі сквери, бульвари й навіть ліси зайняті дорогими автівками.
Народ виживає, як може.

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.