На початку 60-х років київські і не київські художники, актори, кіносценаристи часто збиралися на борщ до нашої квартири на вулиці Івана Франка. Неперевершеним борщовим майстром була моя мати. Мені було 15-16 років. Ця історія, почута в ті часи, спливає в моїй пам`яті щораз напередодні дня народження Андрія Малишка.
… Демобілізовані на війну з німцями у 41-му кияни після 1945-го продовжували воювати проти японців. Їх міські квартири були порожні, часто розграбовані. Найбільш заповзятливі і ті, хто першим повернувся з евакуації вирішили скористатися безвладдям і почали самоуправно займати порожні столичні помешкання. Спонукали їх до того і звісточки про сусідів, котрі або загинули на фронтах, або померли в евакуації.
Коли битва в Європі та на Далекому Сході нарешті закінчилася, багато старожилилів, що поверталися, опинились перед сумним фактом. Їхні квартири вже були заселені. Відновлення житлової справедливості почало набувати ознак малої громадянської війни. Це протистояння у Києві було тоді названо «кірпічной войной», оскільки у протиборстві сторін бита цегла тоді завжди була під рукою.
Пост-окупаційнним квартирним хаосом особливо скористалися евакуйовані єврейські родини з невеликих містечок Київської області, евакуйовані сім`ї радянських керівників та компартійної столичної еліти. Між тим квартирні «загарбники» почали наражатися на серйозні неприємності. Їх били і мов, шкодливих кошенят, викидали геть з «окупованих» домівок. Ті в свою чергу поширювали дезінформацію, ніби то в Києві зорганізовано «українськими націоналістами єврейські погроми».
Сигнали почули в Москві. На політбюро ЦК КПРС було ухвалено рішення: першого секретаря ЦК компартії України Микиту Хрущова, який «допустив розгул антисемітизму у столиці радянської України» терміново замінити на Лазаря Кагановича. Таким чином поставити пролетарську «жирную точку» в ліквідації німецьких посібників, недобитих бандерівців, українських націоналістів партія більшовиків у 1947 році направила до Києва «мєстєчкового» єврея, родом з невеликого містечка Київської області, Лазаря Мойсейовича Кагановича, який до того представляв усю Україну в московському політбюро ЦК КПРС.
В актовій залі Будинку офіцерів Радянської армії на спільних зборах партійного активу міста та української радянської інтелігенції вперше з’явився народові Лазар Каганович, що починав трудову діяльність вантажником у місцевому річковому порту. У своїй промові, кожне слово з якої рішуче нищило «українських буржуазних націоналістів», товариш Каганович вживав вирази з відомого пропагандистського набору істинно руських революціонерів.
— Коли наш великий радянський народ, — казав він, — проливав ріки крові, захищаючи радянську батьківщину, боягузливі зрадники, бандерівці-націоналісти допомагали гітлерівським загарбникам. Забули нацистські посіпаки, що війну вже програли?! За старе узялися, бандити, знову закривавлені лапи ваші захотіли невинної єврейської крові?! Залишки фашистської нечисті, що окопалися в Києві, робітнича радянська влада знищить без зволікань і розгойдувань! Рішуче і назавжди!
Було чутно, як кружляє над головами слухачів самотня муха. У президії зборів, опустивши очі, сиділи лауреати державних премій. Головний пропагандист і комісар Радянської армії Олександр Корнійчук, провокуючи присутніх на загальний «одобрямс», кілька разів несамовито починав плескати у долоні. Вимуштрувані чистками тридцятих років залишки української національної еліти цього разу розгубилися, опустили голови, всіх загіпнотизував тваринний жах. Печінками відчули — в Україну прийшла пора нових репресій. І перший удар, як завжди, доведеться тримати тій частині української радянської інтелігенції, що уособлювала ленінську національну політику: на мові Тараса Шевченка вихваляла компартію і радянську владу.
На неосяжних просторах Радянського Союзу вже узяла старт і пішла в розгін русифікація. «Далекоглядні» літератори зрозуміли: настав час створювати присвячені партії тексти мовою Володимира Леніна. А композитори натхненно взялися писати симфонії-ораторії, що вихваляють великого Сталіна, продовжувача справи великого Леніна.
Тим часом гробову тишу в актовій залі Лазар Каганович сприйняв як точне попадання ідеологічного удару.
Спочатку зустріч з Кагановичем планували провести у просторішому Оперному театрі. Проте консультанти з «українського питання» наполягли на ретельному доборі присутніх. У військовій друкарні були виготовлені бланки перепусток, і лише напередодні вписали нові імена щасливчиків — півтори тисячі осіб, так званої, широкої громадськості столиці УРСР. Залишились правофлангові бійці ідеологічного фронту – керівники творчих спілок, партійні функціонери з відділів пропаганди та ідеології, і, звісно, ж найвірніші представники творчої інтелігенції. Його величність треба було уберегти від несподіваних та небажаних зустрічей.
У кінці зали стояли ті, кому не вистачило стільців, хто не потрапив до списку наближених до трону. І ось в тій мертвій тиші лунає одинокий голос. Це був моложавий офіцер, через худорлявість виглядав значно молодшим свого віку. Власне, сценарій зборів порушив фронтовик, якого нещодавно обрали заступником голови Спілки письменників України Андрій Малишко.
— Це неправда, що Україна схилилася перед Гітлером! Це неправда, що в Україні одні зрадники, — сказав він. — Наші партизани і підпільники усі ці роки вели боротьбу з фашистами не на життя, а на смерть. Український народ на фронтах і у тилу втратив стільки своїх найкращих синів і дочок, що всіх полеглих героїв порахувати неможливо…
Отямився, коли поглянув на закам’янілі пики у президії. Світочі української радянської пролетарської культури не очікували такого нахабства від вискочки, що невідомо яким чином потрапив у їхню пристойну компанію, бо далекоглядно до списку не був включений. Каганович нахилився до Корнійчука і щось йому шепотів…
… Учорашній військовий кореспондент Андрій Малишко, який нещодавно розміняв четвертий десяток, сказав і пішов до виходу. На вулиці був пізній вечір. Він трохи охолов і почав обмірковувати ситуацію: по суті, щойно підписав собі смертний вирок. Йти додому не зважився, весь час озирався, чекаючи арешту. Згадав, що у Будинку офіцерів на зборах інтелігенції і партактиву Києва не було Максима Рильського. Відомого радянського поета зазвичай садовили у президії. А цього разу не було.
На передодні зборів з Кагановичем Максим Рильський захворів. Підозрювали, що дід-хитруган прикинувся кволим. Не забажав брати участь у черговому аутодафе над українською інтелігенцією. І вирішив Андрій Малишко піти до метра радянської поезії за порадою.
— Максиме Тадейовичу, не витримав, зірвався. На зборах попер на Кагановича. Тепер боюся додому вертатися, — каже. – Оце прийшов з вами попрощатися …
— Стривай, ми зараз щось придумаємо… Є тут у мене один телефончик.
При цьому дістає Максим Рильський записну книжку і набирає номер з великою кількістю цифр. Довго не було відповіді. Нарешті, на тому кінці дроту зняли трубку.
— Хто дзвонить?
– Лауреат Сталінської премії поет Максим Рильський з Києва.
— Який номер телефону ви набрали?
Рильський продиктував номер із записної книжки.
— До кого ви телефонуєте?
— До товариша Йосипа Віссаріоновича Сталіна.
– Заждіть…
У Кремлі на бенкеті на честь Великої перемоги український радянський поет Максим Рильський, змагаючись з відомими російськими придворними віршомазами, прочитав генералісимусу Йосипу Сталіну написану у його честь оду. Вождя схвилювали рядки – «Перший Сокіл Ленін, другий Сокіл Сталін». Тиран по-особливому віддячив поета, дав йому номер свого прямого телефону. У повоєнний час, коли знову почали набирати обертів чищення-репресії, цінніше подарунка — прямого телефону до вождя всіх народів — бути не могло.
Сталін, як завжди, вночі не спав. Всі партійні та господарські керівники великої країни спали тільки з одним закритим оком. Друге око не спало, завжди було напоготові: раптом пролунає дзвінок і терміново потрібно буде доповідати про стан справ. Або, ще гірше, викличуть «на килим» до Самого.
Здавалося, минула ціла вічність. Нарешті у слухавці клацнуло, і в київській квартирі лауреата Сталінської премії поета Максима Рильського виразно повіяло запахом тютюну «Герцеговина Флор» зі сталінської трубки. Тихий голос вождя, як гарпун пронизав вушні перетинки Рильського.
— Що там сталося, Максим … Тихонович …
— Це дзвонить Максим Тадейович Рильський з Києва. Йосипу Віссаріоновичу, вибачте, що так пізно… відриваю вас від важливих державних справ.
— Нічого, що відірвав від справ. Ти мене, любий, вибач, переплутав твоє по батькові. З Тихоновим, теж хорошим поетом сьогодні розмовляв. Що там у тебе сталося?
— Тут у нас у Києві один фронтовик, має поранення, можна сказати, перспективний поет Малишко, користується повагою серед колег … молодо зелено… на зборах сильно нагрубив шановному Лазарю Мойсейовичу. Задумав заперечувати товаришеві Кагановичу, і тепер боїться йти додому ночувати.
— Нехай твоя малишка заспокоїться … нехай іде спати спокійно…
— Спасибі вам, дорогий Йосипу Віссаріоновичу! Велике вам спасибі і найщиріша подяка від усієї української радянської трудової інтелігенції…
Тиша тривала кілька хвилин, пролунали гудки…
Пройшли роки.
Вже відомий поет першої величини Андрій Малишко написав короткого вірша «Пісня про рушник». В епоху все більше й більше знахабнілої русифікації цей маленький віршик з музикою Платона Майбороди став українцям рятівною піснею-молитвою.
А якби поет Максим Рильський не написав свого часу вірнопідданого вірша тирану Сталіну, що вже занапастив мільйони українців голодоморами та розстрілами?!! Не було би «Пісні про рушник». Отже, виходить, без «Пісні про Сталіна» не було б Малишкової пісні.
Доля лиходійка!
У тому ж 1947 році щойно врятований від розправи поет Андрій Малишко за поему «Прометей» отримав Сталінську премію, тим самим увійшов до когорти недоторканих радянських літераторів. За віршований збірник «За синім морем» у 1951 році був нагороджений ще однією Сталінською премією.
Ми не любимо тих, кому заподіяли зло. Зате любимо тих, кому зробили добро! Ця істина знайшла підтвердження — сталінське оточення і після смерті вождя підтримувало «опікуваного вождем» українського поета Андрія Малишка, за яким багато років стежили опричники з НКВС і КДБ, маючи його за ретельно замаскованого буржуазного націоналіста.
Георгій Бурсов
