Уляшою прозвав його я. Це не дуже відрізняється від Уляна, як його й називали. Але в Уляшу вкладено більше тепла. Ну, й трохи іронії, він же різним бував. Навіть зовні. Повернений в один бік карбується носом з горбинкою і зморшкою по запалій щоці. Розворот в інший бік – і малопритямне око косує з-під навислої брови, а ніс стає по-качиному ввігнутий.
Тут, власне, про Іловайськ, Шарм-ель-Шейх та нації, у яких є і мозок, і яйця, і серце… Цю історію я почула від одного з учасників війни на Донбасі, чиї таланти та інтелект нашій країні виявилися не дуже потрібними. Звучить вона так. 6 жовтня 1973 року розпочалась Війна Судного дня: на Ізраїль напали Єгипет та Сирія одночасно.
Почитала у Віталія Портнікова, що він нарешті зрозумів значення Ющенка для України. Одразу згадала, як Ющенко говорив про те, що українці ще не доросли до нього… Портніков правильно підсумував: Ющенко задав Україні правильний рух до пізнання власної історії, з якої випливає не тільки недовіра до Росії, а й бажання позбутися її силового поля.
На початку 60-х років київські і не київські художники, актори, кіносценаристи часто збиралися на борщ до нашої квартири на вулиці Івана Франка. Неперевершеним борщовим майстром була моя мати. Мені було 15-16 років. Ця історія, почута в ті часи, спливає в моїй пам`яті щораз напередодні дня народження Андрія Малишка.
Ще розкриваються вечорами білі хрестики матіоли, але вже на дають чманного паху. Ще світяться золотом літа яблука серед зеленого та підчмеленого листя та вже готуються пізнати закон Ньютона. Ще горіх зеленим шатром укриває півдвору, вигойдуючи камінчики плодів, та вже підпалини нижнього листя свідчать про наступ нелітніх сил.
