За байраком сивіла раїна.
У лузі закривавилась калина.
На чільний план виходили гаї.
Сади стояли мертві, як руїни,
Коли стріляли в серце України
Фашистські знавіснілі палії.
Коли мій край арканили вандали,
Дерева з мого болю виростали,
Як мої рани вирваними віршами…
А на гілках мої надії вішали
Так педантично, так великодумно
Рубали ліс мені на чорне трумно,
А я вертався зелено й нескорено
І оживав у калиновім корені.
(Борис Демків. Символи. Київ. 1968)
Тернополянин Борис Демків (1936-2001), попри беззаперечний талант лірика («Квіти ромену» співається вже як народна пісня), не вирвався за рамці поета провінції. І це дивно, бо майже всі його книжки виходили в Києві, розпочинаючи з першої «Сувора ніжність» (1965).
Єдине поетичне вибране теж вийшло в Києві (1986). Тернополяни шанують свого поета, вийшла книжка спогадів про нього, могила визнана пам’яткою історії місцевого значення. І все ж, чогось бракне, аби вписати поетичний досвід Бориса Демківа в український літературний простір. Містика.
А поет він талановитий. Завжди був і залишався поетом. І тільки. Можливо, у цьому внутрішньому герметизмі й захована драма Бориса Демківа, який вважав служіння Слову найвищою цінністю і найвищою відповідальністю.
Євген Баран
