Війна війною потече,
Впаде у чорні води Стіксу,
Похмурий ангел на плече
Кладе чи руку, чи повістку.
Весна весною зацвіте
Поміж заграв в окопних ранах,
На денці смутку принесе
Маленький ангел для забави.
Тут буде ніч, там буде смерть
Писати реквієм відважним,
Для когось хрестик, комусь хрест,
Приціл і віра для звитяжних.
Ліхтар розбитий, як життя,
По сірому малює сіро,
Тремтить у долі на руках
Маленьким кошенятком віра…
(Ольга Деркачова. Серце. Брустури. 2023)
25 літ назад я привіз у Ірпінь, на творчий семінар молоді, зорґанізований «Смолоскипом», двадцять студентів Прикарпатського університету. То був період, коли Осип Зінкевич надав мені «карт-бланш», — якраз перед цим він пропонував мені стати виконавчим директором видавництва.
Серед тих неофітів, які забулися, пам’ятаю двох — Ольгу Писарєву (тепер Деркачову) і Ярослава Ободянського. Останній прославився на семінарі тим, що у нього вкрали фотоапарат під час його інтимного діалогу з однокурсницею. Поза Ірпінем у Ярослава було ще декілька історій, про які воліють мовчати, бо це його рівень творчости.
Щодо Олі, то вона привезла в Ірпінь вірші. Їх прочитав Іван Андрусяк, і мудро порадив віршів не писати. Вона перейшла на прозу. Що їй вдавалося, — дебюти. Пригадую, як у Львові на її презентацію бігла Людмила Таран. Чи пригадує пані Таран Ольгу Деркачову?
Перед тим були її добірки інтимних оповідань у «КК» з переднім словом Процюка, і в «Березолі», з моїм супроводом. Ще можу нагадати «шкандаль» з премією Франка, коли Неоніла Стефурак «метала громи» на дебютну книжечку оповідань Деркачової «Синдром підсніжника» з моїм післясловом, яку називала порнографічною.
Нині того ніхто не помнит. Деркачова — пані професорка, орденоносець і, взагалі, людина правильних «посилів». Своїми віршами Деркачова мене не здивувала, але й не розчарувала. Декілька віршів їй вдалися більше, більшість — вдалися менше. Але ніхто не скаже, що се не вірші.
Поезія взагалі стає домашньою. Вже не академічною, не університетською, а — хатньою. І, як кожна хатня історія, має право бути виголошеною. І, як кожну хатню історію, її не завжди почують. І не всі. Але декілька гостей ґаздині будуть «охкати», «ахкати», а хтось пустить сльозу. Так мається гостям у домі ґаздині. І нема на то ради…
Євген Баран
