Був місяць лютий. І гнила зима,
яка буває тільки в Закарпатті.
Я прокидаюсь. А мене нема.
Всі зрадили. Я в чорному проклятті.
Домівку маю. В ній ночує шваль.
Ці графомани — ці бездомні псове,
котрих мені і досі люто жаль,
все віддали в мерзке і тимчасове.
І я, вчорашній загнаний солдат,
що повернувся в це єхидне бидло,
в країні, де сини ростуть без тат,
сказав собі в самотній день: набридло.
А завтра — зникнув від нудних облич
туди, в Міжгір’я, де були батьки ще.
І крикнув я не знать кому: поклич!
Покликала. І це було найвище.
І ти прийшла. В той день занемогла
і мстилася не раз продажна жінка.
Але тягла — в добро мене тягла
моя спасінь бистрянка-українка.
А потім — прилипали з КГБ,
продажний бойко, і гуцул, і лемко.
Любила ти, не люблячи себе,
мене, страшного, як життя, Оленко.
І ця любов ніколи не мине.
Вона в душі моїй, не на папірю.
Якщо б ти навіть зрадила мене,
признаєшся, — ніколи не повірю.
Бо то брехня. Вари. Пери. Люби.
І я ніжніший буду із тобою.
А всі, котрі родились від злоби, —
умруть, убиті власною злобою.
Я до Землі прикутий, як Антей.
А ти — земна. І в пику патріотам
дала прекрасних ти мені дітей.
По них приходять. Ти питаєш, хто там.
Якщо це смерть, скажу я: не туди!
Якщо падлюка: в нас лице — не рило.
Живи, по світу білому ходи,
лиш так, щоб нас Ніщо не підкорило.
Я возводжу в іменник це Ніщо.
Я возведу займенника в іменник.
Але живім, Оленко, так ми, щоб
законом стало: вчителька й письменник.
Гримлять оркестри, і мовчать гаї.
Не їж мене — я сам безглуздо їмся.
Мої заслуги — всі вони твої.
Гріхи — також. Тож чесно поділімся.
Петро Скунць, 2001
