Провели в останню путь легендарного журналіста і письменника Степана Колесника. В селі Озера, що біля Гостомеля на Київщині, попрощалися з великим українцем – Степаном Павловичем Колесником. Зіркою української журналістики, видатним письменником, лауреатом Шеченківської премії.
Саме тут він мешкав останніми роками, казав, що живе як у тихому, світлому раю – так було йому тут добре. Але – раптова травма, лікарня, операція і, на жаль, медики виявилися безсилими. На 94-му році життя Степан Павлович відійшов у засвіти. Дуже боляче і сумно.
Провести в останню путь Степана Павловича приїхали його земляки з Вінничини, зокрема голова Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України Вадим Вітковський, очільник обласної організації Національної спілки журналістів України Василь Паламарчук, відомі столичні журналісти Анатолій Гаркуша, Юрій та Юлія Нестеряк, Анатолій Бень, викладачка вишу, журналістка Ліліана Вежбовська. Панахиду було проведено в місцевому храмі. Неподалік, на цвинтарі і знайшов вічний спочинок наш дорогий Учитель.
Для нас, випускників Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Степан Павлович завжди буде Учителем, якому ми завжди аплодували. Бо він вчив нас творити по правді. Учив на багатющому власному прикладі. Він був справжнім! Про це й говорили журналісти у прощальному слові…
Голова Вінницької обласної організації НСПУ Вадим Вітковський сказав, що заснують премію імені Степана Колесника для кращих публіцистів. А ще клопотатимуть про те, щоб назвати вулицю його іменем у селі Мончинці, де народився Колесник.
Його, завжди привітного, усміхненого, доброзичливого, любили й поважали односельці. Вони із сумом згадували, яким він був – уважним до всіх, щиро переймався турботами людей. Його сусідка, бабуся Ольга згадує: «Степан Павлович завжди захищав наше село. Він був за Правду, за простий народ, воював з несправедливістю».
Люди кажуть, що, мабуть, доля так розпорядилася, щоб Колесника поховали саме на простому сільському цвинтарі — щоб бути ближче до простого народу, інтереси якого все життя одчайдушно захищав у газетах. А блискіт нагород та високі президії – це було не його…
Як згадував син Степана Павловича Артем, «батька ніколи не цікавили ані якась розкіш в побуті, ані вишуканий, дорогий одяг… Він просто жив у Слові… у своїй космічній глибині – творити, творити…».
Оксана Миколаївна Одинцова каже: «Степан Павлович завжди був на позитиві. Заспокоював, що все буде добре. Вже у лікарні, відійшовши від наркозу після операції, він говорив, який прекрасний цей Всесвіт. І ось цей Всесвіт прийняв його… Назавжди»
Вчора в Озерах милувало всіх гарне сонечко – весна буяла квітами, травами. І садки усі — в білому. Біля могилки Степана Павловича цвіте вишня. Рясно, рясно…
Леонід Фросевич, Світлана Фросевич,
Український репортер
